МедіаЧе-2018.  «Крим – це Україна»

З 1 червня триває другий, вирішальний етап конкурсу журналістських робіт «МедіаЧЕ» 2018 року. Оргкомітет конкурсу відібрав 10 кращих матеріалів медійників Чернігівщини у 3 номінаціях. Переможців у кожній з них визначить спеціально сформоване експертне журі.

Тим часом усі фіналісти «МедіаЧЕ» змагаються за перемогу у номінації «Чернігівщина: голос спільноти», лідера у якій обере голосування аудиторії.

Один із матеріалів-фіналістів конкурсу  — матеріал «Крим — це Україна» Сєргєя Карася. Проголосувати за нього у номінації «Чернігівщина: голос спільноти» можна буде до 5 червня.

 

 Минуло 4 роки після анексії Криму – події, яка, безумовно, змінила життя України. А відтак бойові дії на сході стали трагедією для мільйонів і принесли горе в тисячі українських сімей.

Про те, наскільки погано жилося росіянам у Криму до 2014 року, як тривала анексія та наскільки вона змінила життя, з якими проблемами стикаються переселенці у «материковій» Україні і, звичайно, про те, коли Україна поверне Крим, ми поговорили з Юлією Марфіною та Іриною Коваленко – двома кримчанками, які у 2014 році вимушено переїхали до Чернігова.

«ПІСЛЯ 2014 РОКУ МИ ВСІ – УКРАЇНЦІ»

– Перше запитання буде, можливо, неполіткоректним: ким ви вважаєте себе за національністю?

Юлія Марфіна: – Це важке запитання. За паспортом ми всі українці. Ми живемо в Україні. Я говорю російською, але розумію українську...

Ірина Коваленко: – Я відповіла би так: якби це було до 2014 року, я згадувала би свою національність. А тепер, звичайно, українці. Тому ми тут.

– Як довго ви жили у Криму?

І. К.: – Я – дуже довго. Якщо всіх моїх предків (кримських греків) згадати, то, напевно,  не знаю... Більше тисячі років.

Ю. М.: – 30 років. Я там не народилася. Батько був військовим. Але все свідоме дитинство, юність і половину дорослого життя я прожила у Криму.

– Наскільки погано у Криму жилося росіянам до 2014 року, на ваш погляд?

І. К.: – Я жила у Феодосії і все було добре. Навіть не варто це обговорювати.

 Ю. М.: – Я з Севастополя. Ніколи не було поділу на своїх і чужих. Тоді не ділили людей.

– Як відбувалася анексія і наскільки ті події лютого-березня 2014 року були несподіваними?

І. К.: – Я на власні очі бачила, як заходила ця армія. Це було, з одного боку, несподівано. З іншого, я думаю, що давно готувалося. І навіть якщо би не було у нас Майдану, це все одно сталося б, але в іншій формі. Усі організації – «козацтво», церква Московського патріархату – були до цього залучені. На мій погляд, у церкви взагалі була ключова роль.

Ю. М.: – Знаєте, після 2014 року я не дуже люблю дивитися світлини, тому що боляче дуже. Але іноді це роблю. У 2014-му ми святкували Новий рік. Дивилися на Євромайдан і, обговорюючи між собою, не могли подумати, що за два місяці все настільки зміниться, що ми поміняємо все у своєму житті.

Ми дивилися телевізор, і нам здавалося, що це так далеко, що до нас просто не дійде. І коли одного ранку ми прокинулися (на той момент чоловік уже служив у Феодосії) та повели дитину в садок... Під будинком була частина морських піхотинців. Ми прокинулися, а кругом стоїть бронетехніка, ходять «зелені чоловічки» з автоматами… Це було страшно. До цього у нас не було поділу на своїх і чужих. На українських і російських. Ми дружили сім’ями, багато родичів служило в російських частинах. Друзів, кумів... І коли ми йшли в садок та побачили цих «чоловічків», було страшно. Ніхто не очікував, що на вулиці, де ти живеш, можуть стояти БТРи й ходити люди з автоматами. Це страшно. Це було страшно.

І. К.: – Я їх побачила раніше. Будинок, у якому жила, вікнами виходив на трасу Керч-Сімферополь. З переправи вони заходили. Я особисто бачила три колони по 100 машин, які завозили солдатів, зброю, польові кухні, ракети С-400, «Гради». Це просто йшла армія. І коли ми стояли на балконі та бачили, що на нас насувається армія, яка переважає нас і за озброєнням, і за чисельністю, й вони не жартують, а твій чоловік військовий, і його обов’язок – захищати... І ось він пішов у військову частину. Ти у нього питаєш: «Коли повернешся?» А він каже: «Я не знаю». І він не знає, повернеться взагалі чи ні. Це було дуже страшно. Про таке ми знали тільки з фільмів, а коли воно прийшло до тебе – ти не готовий. Хоча особисто ми з чоловіком знали, що коли-небудь це станеться... Чому ми так думали? Мій чоловік навчався ще при СРСР у Росії, і це ставлення до «молодшого брата», зверхнє, завжди було у росіян по відношенню до нас, українців. І навіть до кримчан, хоч їх не називали українцями…

Росія давно до цього готувалася. Вони ж цей «референдум» як робили? Спочатку навколо частини поставили морпіхів, десант, замінували всю частину і поставили пацанів по 18-19 років. Ти до нього підходиш, він стоїть: слов’янин, біленький, блакитно­окий – він дивиться на мене очима мого сина. У нього автомат, гранатомет «Муха»... І що ти йому зробиш? Вони зайшли без розпізнавальних знаків, діяли чітко, як сказав їхній лідер: стояли за спинами жінок і дітей, іззаду козаки, а потім вони. Що ти їм зробиш? Ти воюватимеш із цим пацаном? Ні. Це потім вони їх на бурятів поміняли. А спочатку стояли такі юнаки. Вони вчора були твоїми братами, твоїми синами. Ти на нього руку ніяк не піднімеш. Ніхто ж не знав, що потім так на Донбасі буде...

Ю. М.: – Хлопці сиділи й чекали, коли буде якийсь наказ.

І. К.: – Дзвонили: «Дайте наказ». Слухавку ніхто не вішає, але там просто мовчать.

 

 

ПРИСЯГУ ПРИЙМАЮТЬ ОДИН РАЗ

– Наскільки я розумію, і у вас, Юліє, і у вас, Ірино, чоловіки – військові. Багато військовиків залишилося у Криму після анексії, а то й перейшло на службу в російські війська. Чому ваші родини вирішили не залишатися?

І. К.: – Часто у нас про це питають. Я вважаю це й некоректним, і образливим для сім’ї військовослужбовців. Таке запитання ставлять люди, які не мають уявлення про військову службу... Якщо ти пішов служити – вся  сім’я йде служити. І дружина, й діти...

Ю. М.: – Ти приймаєш присягу. Присягу приймають один раз у житті й назавжди. Її не можна поміняти.

І. К.: – Не можна поміняти ані на побут, ані на квартири, ані на дачі. Все матеріальне відходить убік. Хоча я розумію, що багато хто залишився. Нехай це буде на їхній совісті. Багато сімей розпалося. Мої предки тисячу років поховані на цій землі. Там залишилися мої батьки, сестра, але як, як можна зрадити, якщо ти дав присягу?

– Наскільки анексія розділила ваші родини?

І. К.: – Я з чоловіком не розлучилася, ми – одне ціле. Але у багатьох ця драма сталася. У мене там мама, всі мої родичі, сестра рідна... Перший рік ми билися, як на мечах, намагаючись довести, що є правда... Так, ми дуже сильно посварилися. Це велика трагедія.

Ю. М.: – Ми не розділилися. Чоловік сказав, що їде у відрядження, і вже подзвонив із Чонгару та сказав, що те відрядження безповоротне. Тоді приїхала до Феодосії моя мама і сказала: «Буде так, як ви вирішите. Я вас підтримаю». І до сих пір, живучи 4 роки у «російському» Криму, отримавши російські паспорти, тому що без них там неможливо жити, вони з татом – затяті прихильники України. Приїжджають сюди щороку й кажуть: «У вас тут можна дихати, можна сказати те, що ти хочеш сказати. А там цього зробити не можна».

СКЛАДНОЩІ ПЕРЕЇЗДУ

– Наскільки було складно при переїзді на нове місце, й чи не було якогось упередженого ставлення з боку чернігівців до вас, кримчан?

І. К.: – На початку було дуже добре ставлення. Ми навіть дивувалися.

Ю. М.: – А у мене по-іншому. Я не знала нікого, з ким служив мій чоловік. Тому після приїзду сюди вийшло так, що чоловікові є з ким спілкуватися, дружити, а я – одна. Місто чуже, у мене тут нікого немає. Я не знаю ні куди йти, ні у кого щось запитати... Ми винаймаємо квартиру, у нас двоє дітей, немає зарплати: фактично все віддаємо за житло. Дітей потрібно чимось годувати. Була така ситуація: на вулиці серпень, під будинком ростуть шикарна яблуня, шикарна груша. А у нас реально нема чого їсти. Діти просять. У Криму ми не звертали на це уваги, яблука лежали під ногами, ніхто їх не їв. А тут... Чоловік каже: «Там такі гарні яблука, ходімо нарвемо». Він заліз на дерево, вибігла якась тітонька. Я тоді ще не була знайома з сусідами (я й тепер їх особливо не знаю). Вона кричить: «Я садила цю яблуню! Не чіпайте, я восени варитиму варення!» Ми нарвали пакет яблук. Потім з’їли, чоловік поліз удруге. Вискочила ця ж сама бабуся, покликала якусь сусідку: «Так ось, ви – військові. Якщо винаймаєте квартиру, значить, можете дозволити собі купити яблук!» А у нас усе настільки погано, навіть нема у кого позичити грошей, тому що нікого не знаєш, і всі, з ким ти приїхав, такі ж самі: у них теж діти, орендовані квартири, нема допомоги, нічого. Нам ніхто не допоміг із житлом, ніхто не допоміг зі школами, садочками. Всі ці питання вирішували чоловіки. Тоді, єдиний раз у житті, я подзвонила мамі у Крим, кажу: «Мамо, у мене настільки все погано… Дітям нема чого їсти». І мама приїхала звідти, затарила мене за повною програмою (накупила продуктів: круп, макаронів, картоплі, цибулі, заповнила морозилку). Я вдома сіла на кухні, сиджу і плачу: «Мамо, мені 33 роки. Я розумію, що повинна допомагати тобі, а я не можу нагодувати навіть своїх дітей».

І. К.:  – У нас дорослі діти, ми приїхали удвох із чоловіком, тому таких труднощів я не відчувала. Але в Чернігів із Криму приїхало близько 100 сімей. Більшість досі без квартир, в орендованому житлі. Плюс виникають інші проблеми. Ми з чоловіком пішли, щоб отримати закордонні паспорти, у нас паспорти громадян України, видані у Криму. А де я його ще могла отримати, коли там народилася і все життя прожила?.. А тепер у нас проблема: ми не можемо довести, що ми – громадяни України. Нам кажуть, що паспортна база залишилася у Криму. Хоча я 4 роки тут живу, працюю, плачу податки. А мені кажуть: підтвердьте, що ця фотографія у паспорті – це ви. Нам не дають кредити у банках. З одного боку, держава каже, що Крим – Україна... Але ми не маємо можливості взяти товари у розстрочку, не можу отримати закордонний паспорт нормально. Ми брали дані з єдиного реєстру виборців, аби довести, що ми голосували в Чернігові. Нині ми подали документи. Нам сказали чекати 5 місяців. Ми заплатили мито, але не факт, що отримаємо закордонні паспорти.

КРИМ – ЦЕ ДІМ

– Що для вас Крим?

– Це дім. Мені часто сниться море, – каже Юлія, і в її голосі чути сльози. – Спогадів із дорослого життя у мене  майже не залишилося. А час, коли я була маленькою, часто згадую. Не стільки хочеться до Криму, скільки до мами, додому. Це найрідніше, те, що не викинеш із душі.

І. К.:  – Крим – це Батьківщина. Вона, маленька батьківщина, – одна. Хтось народився у Закарпатті, а я ось у Криму. У мене дуже довгий зв’язок. Усі мої предки... все там. Це настільки боляче, що я не хочу піддаватися емоціям. Я в душі це заховала у найдальший куточок. На щастя, час робить свою справу. Плюс я була там кілька разів уже «при Росії». З кожним роком там лещата стискаються. Ти приїжджаєш туди і вже хочеш швидко зібрати валізи й поїхати назад. І все гірше, гірше й гірше. Так, це Батьківщина, але жити там ти вже не можеш. Хоча все відносно, й ті, хто підтримує Росію, дивляться на все інакше. Хоча тепер і вони багато чим незадоволені.

– А винна, на їхній погляд, Росія, або й тут «винна» Україна?

І. К.: – Вони не можуть відкрито це сказати. Як вони скажуть, що Росія прийшла і стало гірше? Вони кажуть: це стало гірше, це стало гірше, це стало гірше, але не можуть сказати, що Росія винна, бо вважають себе росіянами.

– У 2014 році мій друг із Криму казав, що Росія прийшла років на два. Минуло чотири роки, Крим досі анексований. Як ви думаєте, коли він повернеться в Україну?

І. К.: – Я думаю, це – як мінімум не за нашого життя. Коли ми приїхали сюди, то думали, що це на рік, на два... Але Росія його без бою не віддасть. Кримчан залякали, вони сидять кожен у своїй нірці і бояться навіть слово сказати. Люди там самі на жоден протест не вийдуть. Я думаю, що неважливо, хто в Росії перша особа – Путін, Навальний, Собчак або хтось іще: Росія Крим не віддасть, поки не розвалиться імперія. У Криму вже нове покоління.

Ю. М.:  – Ходять дівчатка слов’янської зовнішності, а у них діти смагляві з розкосими очима. А мама каже: «Дівчатка ростуть, хлопчики приїжджають».

І. К.: – У Крим переселяються люди з Росії, в «теплі краї». А проукраїнське населення або витісняють якимось чином, або вони самі їдуть… Але хочеться вірити у краще.

Фото з особистого архіву Юлії Марфіної

 

Автор — Сєргєй Карась
Матеріал вперше оприлюднено
у чернігівській обласній газеті
«Деснянська правда»
22 лютого 2018 року