Територія Закарпаття під офіційною назвою «Підкарпатська Русь» увійшла до складу Чехо-Словацької республіки (ЧСР) після завершення Першої світової війни за умовами Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року Документ передбачав надання краю автономних прав, однак празький уряд протягом міжвоєнного періоду свідомо зволікав з наданням автономії для Підкарпатської Русі, побоюючись зростання українського національно-визвольного руху на Закарпатті.

29-30 вересня 1938 року відбулась Мюнхенська конференція, внаслідок якої Чехо-Словаччина поступилася на користь ІІІ Рейху Судетською областю, де проживали 3 мільйони німців.

З метою зберегти державу, чехо-словацька влада пішла на поступки домаганням словаків та українців. 11 жовтня 1938 року в Ужгороді постав перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який невдовзі очолив Августин Волошин – греко-католицький священик і директор учительської семінарії.

2 листопада 1938 року відбувся перший Віденський арбітраж, за рішенням якого Чехо-Словаччина була змушена передати Угорщині південні округи автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, заселені переважно угорцями. Закарпаття втратило понад 12 % своєї території. Зокрема - Ужгород, Мукачеве, Берегове. Столицю було перенесено до міста Хуст.

Для захисту краю 9 листопада 1938 року в Хусті створена Організація Народної Оборони Карпатська Січ (ОНОКС), що нараховувала 10-15 тисяч членів, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тисячі осіб. Окремо в рамках Карпатської Січі функціонували жіночі відділи – Жіноча Січ.

В ніч на 14 березня перші угорські відділи вступили на територію Карпатської України. Для протистояння їм Карпатська Січ озброїлася на чехословацьких складах Хуста, що призвело до бойових дій між січовиками та урядовими військами. Після проголошення опівдні 14 березня Словаччиною своєї незалежності, чехословацька армія почала відступ із Закарпаття.

Враховуючи це, ввечері 14 березня Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою, це рішення було закріплене на засіданні Сойму 15 березня 1939 року, який таємним голосуванням обрав президентом А. Волошина та затвердив державні символи (синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна» та тризуб св. Володимира Великого у сполученні з крайовим гербом Закарпаття). Того ж дня оголосили мобілізаційне звернення до населення Карпатської України. Карпатська Січ стала базою для формування збройних сил краю.

15 березня Будапешт запропонував Хусту мирно включити територію Карпатської України до складу Угорщини. Волошин відмовився, внаслідок чого розпочався загальний наступ угорських військ.

Найбільш кровопролитні сутички відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією яких став бій на Красному полі 16 березня 1939 року. Тут карпатські січовики разом з українцями чехо-словацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної угорської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора. Проте, вже ввечері столиця Карпатської України впала. Наступного дня угорці захопили Рахів, а 18 березня був взятий останній пункт оборони січовиків – Воловець.

Втім, із повною окупацією боротьба не завершилася: потужний партизанській рух діяв до кінця травня 1939 року, а поодинокі підпільники – до січня 1940 року.

Загалом, під час окупації території Закарпаття угорськими військами збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тисячі осіб убитими, пораненими та полоненими, ще 4,5 тисячі патріотів стали жертвами угорського терору після поразки Карпатської України. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до півтисячі пораненими.

За інформацією
Українського інституту національнох пам'яті