03 березня 2011 року заступник голови облдержадміністрації Віктор Тканко провів нараду з питань підготовки та організації відзначення 100-річчя прославлення святителя Іоасафа єпископа Білгородського ( в миру Якима Горленка, уродженця Прилук ). На нараду були запрошені представники УПЦ: керуючий Чернігівською єпархією Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій, єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней, секретар єпархіального управління Ніжинської єпархії УПЦ протоієрей Василь та благочинний прилуцького округу протоієрей Микола.

«Чернігово-Сіверська земля відіграє значну роль у релігійному житті країни. Саме тут народилося багато відомих релігійних сподвижників, а серед них і освітній та церковний діяч, письменник святитель Іоасаф єпископ Білгородський, 100-річчя прославлення якого ми відзначаємо в цьому році. Це подія міжнародного масштабу, яка потребує ретельної підготовки і об’єднання зусиль як церковних та релігійних діячів, громадськості, так і влади» - зазначив Віктор Тканко відкриваючи засідання.

Науковці, керівники відповідних управлінь облдержадміністрації вносили свої пропозиції щодо публічних зустрічей із священнослужителями православних єпархій, відомими церковними істориками, релігієзнавцями, підтримки доброчинних проектів, проведення міжнародного фестивалю духовного співу, виставок церковно - богословської та історичної літератури, художніх творів релігійної тематики тощо.

Віктор Тканко доручив присутнім підготувати відповідні пропозиції, за результатами яких буде підписане розпорядження голови обласної державної адміністрації.

Довідка.

Іоасаф (світське ім’я — Яким Андрійович Горленко — народився 19 вересня 1705 у Прилуках) — український освітній та церковний діяч, письменник. Канонізований під ім’ям Іоасафа Білгородського.

Яким Горленко народився в сім’ї прилуцького полковника (його дід по батькові також був прилуцьким полковником, а по матері — Данило Апостол). Був дядьком Г. Квітки-Основ’яненка, який написав біографію Іоасафа Горленка. Здобув освіту в Київській академії. Батьки, власники багатого маєтку, хотіли для сина військової кар’єри, але він ще у віці одинадцяти років вирішив покинути світське життя. У сімнадцять років був пострижений у ченці, двадцять три — отримав чин ієродиякона й почав читати лекції в Києво-Могилянській академії.

1737 року став ігуменом (а згодом архімандритом) Мгарського Спасо-Переображенського монастиря під Лубнами, а 1744 — намісником Троїце-Сергієвої лаври. У 1748 призначений єпископом Бєлгородським та Обоянським; на цій посаді залишався до кінця життя. На той час Бєлгородська єпархія була однією з найбільших в Російській імперії, нараховувала 1060 парафій.

Превелебний Іоасаф дбав про піднесення церковного життя, відбудову храмів, піклувався за Харківську колегію і взагалі багато уваги приділяв розвитку освіти на Слобожанщині, виступав проти латинізації шкіл України, проте сприяв уніфікації церковних звичаїв на Слобожанщині.

За переказами сучасників, єпископ був дуже милосердний до всіх стражденних, часто відвідував хворих і навіть сприяв їх зціленню. Розповіді про ці чудеса і стали підставою для його канонізації у 1911 році.

Крім церковно-організаційної та просвітницької діяльності, Іоасаф уславився літературними творами. Частина з них (проповіді, листи, молитви) за жанром та стилем досить звичні для церковного діяча. Значно виділяється з цього ряду його поема «Брань честныхъ седми добродтелей зъ седми грeхами смертными...» (1737). Поема — яскравий зразок українського бароко за тематикою та художніми засобами. Твір написаний церковнослов’янською мовою, але з численними українізмами, як-от «ланцюжок», «дошкуляти», «втікати», «обмеження», «корогви» тощо. Вперше її було опубліковано лише 1892 р.; переклад на сучасну українську мову зробив Валерій Шевчук.

Єпископ мав слабке здоров’я, до того ж, був прихильником аскетичного способу життя: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. Він смертельно захворів, не маючи ще й п’ятдесяти років. Передчуваючи близький кінець, вирушив на Чернігівщину, щоб востаннє побачити батьків. Повертаючись, заслаб у дорозі та помер у селі Гайворон (нині Бєлгородської області Російської Федерації).

Його мощі зберігалися у Свято-Троїцькому соборі в Бєлгороді, були визнані нетлінними; 1920 року перевезені до Москви й виставлені в музеї Народного комісаріату охорони здоров’я, а потім увійшли до експозиції Музею історії релігії та атеїзму (Санкт-Петербург). 1991 року повернені до Бєлгорода, знаходяться в Преображенському соборі.