МедіаЧе-2018.  «Диригент. Щоденна Terra Incognita»

З 1 червня триває другий, вирішальний етап конкурсу журналістських робіт «МедіаЧЕ» 2018 року. Оргкомітет конкурсу відібрав 10 кращих матеріалів медійників Чернігівщини у 3 номінаціях. Переможців у кожній з них визначить спеціально сформоване експертне журі.

Тим часом усі фіналісти «МедіаЧЕ» змагаються за перемогу у номінації «Чернігівщина: голос спільноти», лідера у якій обере голосування аудиторії.

Один із матеріалів-фіналістів конкурсу  — матеріал «Диригент. Щоденна Terra Incognita» Віри Курико. Проголосувати за нього у номінації «Чернігівщина: голос спільноти» можна буде до 5 червня.

 

Розмови з диригентом Академічного камерного хору ім. Д. Бортнянського Іваном Богдановим про релігійність, аматорів та цінність академічної музики.

 

– Стоп, дякую. От що з рукою, чому вона така? Дивіться, недосить смаковите збільшення звуку, де динаміка? ­– чоловік розводить руками й задумливо нахиляється над нотами, тоді підводить очі на втомлену молоду дівчину.

Дівчина посміхається й тільки знизує плечами.

– Спробуймо без музики, – каже ніби до себе чоловік і, відійшовши кілька кроків назад, притуляється до стіни. Кімната тісна.

Дівчина лишень здіймає руки, як знову різке доброзичливе «дякую».

– Ви маєте не супроводжувати, розумієте? Ви маєте ініціювати! А Ви так зняли, ніби маленькою синьою хусточкою… ще раз з того ж фрагменту!

Чоловік знову відходить до стіни. Дівчина відводить погляд й поволі піднімає руки, перші звуки рояля й знову «спасибі».

– Бачите, рояль і так зіграє, а вам треба диригувати! Диригувати так, щоб всі 15 осіб одночасно вступили!

 

 

Івану Богданову 31 рік, він  диригент та художній керівник Академічного камерного хору ім. Д. Бортнянського, керує  концертним хором хлопчиків на базі Академічного хору, хором у педагогічному ліцеї та політехнічному університеті. Зараз у нього урок диригування в музичному училищі ім. Л. Ревуцького. Каже, що має час та сили на ще якусь діяльність. Чоловік дійсно не виглядає втомленим.

Дитинство, юність, музика

– Мої батьки музиканти. Батько – вокаліст, мати – викладач музичних теоретичних дисциплін: сольфеджіо, теорія, музики, гармонія. Отак у них я й набрався любові до музики й в один момент зрозумів, що музикою можна займатися все життя.

Приміщення музичного училища Іван знає добре. Тут він слухав концерти ще  п’ятирічною дитиною. Коли хлопцю нікуди було йти між звичайною школою та музичною школою, він ішов на уроки до матері. Коли повертався зі школи, мама могла бути в училищі. Іван чекав її. Потім йшли додому.

–  До музичної школи мене віддали, звісно,  батьки. Мучити почали з 5-ти років. Мучити, бо я дитинка була жвава, енергійна,  я бігати хотів, скакати, а тут треба було сидіти й грати на фортепіано, – чоловік закидає голову, коли сміється. –  А ще мама мене вчила  сама. І  це був найтяжчий етап наших стосунків. Ключовою фразою кожного уроку було : «Іди, Ваню, тобі за сьогодні нуль!». Не один, не два, а нуль!

 

 

Нині в тісній кімнатці, що, не дивлячись на все те, вміщає стіл, чотири стільці, шафу й два піаніно, дівчина вже вкотре починає диригувати, коли знову «спасибі», «з того самого фрагменту ще раз» і знову «спасибі». Дівчина тільки всміхається й починає знову.

– Диригент – не виконавець. Часто він диригує й починає співати. Не можна. Бо коли ти диригуєш і співаєш, тобі починає здаватися, що творець музики ти. Насправді ж музику творить хор. Ти – організовуєш, впливаєш, але не твориш безпосередньо. Ти можеш пнутися з останніх сил, але якщо артист цього не робить, то все – нічого не буде. Тому диригент має витягти з артиста те, що йому потрібно, а не робити це самому.

Диригенти навчаються в обмежених умовах. Вони майже не спілкуються з хором. Усі уроки диригування – під фортепіано. Береш хорову партитуру, де в тебе розписані всі голоси, й диригуєш. Починаєш уявляти собі, як би то звучало в хорі, але ніколи не знаєш, як буде насправді. Тому важко знати напевне, чи змогли з твоїм рухом одночасно вступити ці вигадані 15 осіб.

Поки Іван навчався в аспірантурі, у Чернігові сталася трагедія – помер художній керівник хору Бортнянського Любомир  Боднарук, який був і засновником хору.

Під час навчання Іван створив  молодіжний камерний  хор «Софія» у Києві.  З цим хором він встиг поїздити на гастролі, були й в Чернігові. У місті  знали, що  Іван Богданов уже диригент-практик. І коли постало питання про те, кого призначити на посаду диригента, чоловікові запропонували взяти участь у відборі.

–  Я зовсім інше собі тоді планував: лишитися в столиці, поїхати далі. А тоді подумав про те, що можна зробити із хором. І я вирішив спробувати. Мені було 24 роки. Але з дитинства я хотів бути священиком.

 

 

«Воцерковлена дитина»

У підлітковому віці майбутній диригент був дзвонарем у Спасо-Преображенському соборі. Чоловік каже, що це один із найцікавіших для нього храмів, атмосфера у ньому завжди особлива, таємнича. Нині диригент записав усі 35 духовних концертів Бортнянського в самому храмі, навіть, ночував там, бо бували й нічні записи. А собор так і лишається для нього чимось незбагненним.

А тоді поворотний момент.

–  До Чернігова приїхала Санкт-Петербурзька придворна співоча капела під керівництвом Чернушенка. Це був надзвичайно вокальний хор, із такою палітрою голосів, що з концерту я просто біг, біг додому, – пригадує. – Біг, бо не міг іти. Просто біг і повторював собі, що стану диригентом. Тоді мені було 17 років.

Чоловік посміхається й каже про те, що саме з цією капелою свого часу працював Дмитро Бортнянський.

– Я довгий час був переконаний, що коли й буде в моєму житті музика, то вона буде церковною. Бо, власне,  музика й релігія  мають багато точок зіткнення.  Після концерту бажання бути священиком відступило. Я відчув, як людину можливо змінити через музику.

Іван Богданов називає себе «воцерковленою дитиною». Це одна із найсуттєвіших речей, яка вплинула на його творчу особистість. Він довго розмірковує над цим, поки йде з музичного училища до іншого закладу на репетицію. Врешті, на півдорозі, завершуємо цю тему:

– Я не можу собі уявити митця, який не вірить у Бога. Я серйозно. Тому що митець – це творець. Один з основних постулатів є таким, що Бог створив нас за образом та подобою. Наскільки ж спокуслива ця думка, бо ж говорить вона буквально те, що людина може все! – чоловік стискає долоні й сповільнює крок. –  Я гадаю, що всілякий митець оцей креаціонізм  відчуває.

Про любов до аматорів

–  Я люблю працювати з аматорами. Це дуже просто. Вони завжди ходять на репетиції та концерти виключно через любов до музики й вірність тобі як керівникові.

Одним із хорів, якими керує Іван Богданов, є вокальний хор «ІндіGO». Він складається із ліцеїстів Чернігівського обласного педагогічного ліцею для обдарованої сільської молоді. Хор утворився наприкінці вересня.

 

 

– Естрадний хор для нас екзотичне явище, а от на заході, особливо в США, вони на кожному кроці  співають кавери, створюють своє. Хосе Каррерас казав, що людина, яка співала в хорі, ніколи не буде повністю нещасна, бо вона дихала з іншими, вона співпереживала емоції з іншими. Хай просто красива фраза, але насправді щось таке дійсно є. Бо людина відчуває себе частиною організму, який творить красу. А коли людина долучається до створення красивого, вона сама стає красивішою.

Коли чоловік заходить до аудиторії, на нього всі чекають за партами. Декілька слів і парти починають розсовуватися, переміщатися й весь хор уже в колі. Дівчата наперебій діляться тим, хто й як провів канікули, що кого хвилює, як вони склали оцінювання. Він усіх слухає, усім киває, з усіма говорить.

 

 

– Аматори хочуть працювати, а це головне. Захмарної мети ми не ставимо. Наша головна ціль, щоб для людини, після того як вона пішла з хору, музика лишилася інструментом здобуття наснаги. Звісно, прогрес кожної особистості, кожного співака є важливим, але в цьому хорі для мене це другорядне.

Чоловік пригадує, що коли він проводив прослуховування, то сказав собі, що нікого не можна відкидати. Він «перевірив діапазон, слух, голос». Але це не було суттєвим.

– Головне – емоційний показник, який мистецтво у людини викликатиме. Треба дати дитині можливість любити мистецтво. Музика – це верховна любов.

Іван Павлович виходить з аудиторії, дівчата перемовляються, що «Іван Павлович те, те, те, те, те».

 

 

Нездатність до рутини

– Є такий монстр, який жере  не лише людей мистецтва, а й любов, будь-яку діяльність – рутина. Проте не всі до неї схильні. Я до рутини не здатний. Можливо до смутку, але не до рутини. Це фактично неможливо, бо музичний світ – безмежний. І знову ж – я працюю з академічною музикою.  Це вже настільки відбірна музика, музика, яку перевірило не одне покоління,  перевірив час. Минули століття, а людина досі в ній щось знаходить.  Про яку рутину йде мова, коли Моцарт зриває тобі дах, бо ти все думаєш, як могло стільки особистостей в одному ньому вміститися. Цілий театр в одній  людині, або ні – цілий світ.

 

 

– Але з іншого боку, така музика вже була багатьма прочитана. Як прочитувати те, що прочитують вже 2 століття? – запитую.

– Неважливо скільки людей до тебе зіграли цю музику. Важливо те, що коли ти береш  цю партитуру, для тебе це terra incognita. Ти шукаєш свій власний шлях і до композитора, і до кожного твору.  Мій вчитель  казав нам, що коли прокидаєшся, маєш знайти в дружині щось нове. Якщо не вдалося – ваше кохання почалося вмирати . Так само з партитурою. Навіть коли ти вже місяць нею займаєшся, то в тебе має бути захват  від усіх цих композиторських знахідок. Якщо тобі все зрозуміло, якщо отут геніально, а от тут трохи менш геніально,  а отут взагалі, то ти вже не диригент. Ти – ремесляр.

 

 

Фото автора

Автор — Віра Курико
Матеріал вперше оприлюднено
в інтернет-виданні «Initia»
19 серпня 2018 року