Найстрашніші для Ніни Володимирівни Зубок спогади — з її дитинства. Його початок був щасливим і безтурботним, як і в переважної більшості дітей, що народилися й росли в любові. Все перекреслила Друга світова війна. Проте точкою нового відліку для тодішньої дівчинки став навіть не її початок чи 22 червня 1941-го, а восьмий день народження. Тікаючи з української землі нацисти прагнули залишити по собі пустку: спалювали поля і села, гнали в неволю людей. Так співпало, що саме першого серпня 1943 року, у день, коли Ніні виповнилося 8 років, її з батьками та односельцями німці схопили й кинули на вози, що прямували невідомо куди. «Розстріляють? Спалять? Втоплять у Дніпрі?» — думки одна страшніша іншої юрмилися у головах селян. Реальність виявилася ненабагато кращою: через Білорусь, нагнавши до товарних вагонів стільки, що ледь можна було сісти, людей відправили до Німеччини.

Ніна потрапила до одного концтабору з батьками. Проте жили, а точніше, виживали вони нарізно. Колючим дротом з пропущеним по ньому електричним струмом територія табору була поділена на три частини: для дітей, для остарбайтерів та для військовополонених. Тому батьків дівчинка могла зрідка бачити здалеку, і вони її виглядали із-за дроту: чи жива?..

Найгірше доводилося в концтаборі військовополоненим. Довіку Ніна Володимирівна пам’ятатиме, як знущалися над ними німці: били, стріляли, закопували живцем, вішали прямо там, на очах у дітей. Остарбайтерів щодня возили на роботи до німецького міста Більфельда. Дітям же була уготована інша доля — стати «піддослідним матеріалом» для нацистських псевдовчених. Від тих дослідів на дитячих тільцях з’являлися болючі пухирі, тіло гнило, його чимось змащували й наколювали знову.

Годували всіх в’язнів однаково: якоюсь мутною юшкою, турнепсом, іноді — чимось схожим на хліб з тирсою. Найбільшими ласощами, що траплялися зрідка, був звичайний буряк. Яким же солодким видавався він голодним дітям! Так тривало до весни 1945-го.

Ніна Володимирівна й досі дивується, як вижила тоді. Полонених з цього пекла звільнили американці, нагодували, переодягли, особливо дбаючи про дітей.

А далі був довгий шлях додому. Дорогою дівчинка захворіла (далися взнаки експерименти нацистів), тривалий час лікувалася в госпіталі у Польщі. Потім, пересідаючи з поїзда на поїзд, добиралася спочатку до Гомеля, потім — на рідну Ріпкинщину, до Чепигівки. Це був уже кінець вересня 1945 року, йшов навчальний рік. Та до школи Ніна знову не потрапила: на тілі відновилися болючі пухирі. Вилікував її П.І.Титаренко — земляк, який теж побував у фашистській неволі, а згодом вивчився і став хорошим лікарем.

Продовжила навчання і Ніна: школа, технікум, інститут. Вийшла заміж, разом з чоловіком виростили сина й доньку. Багато працювала. Все життя була активною, небайдужою. І зараз, у свої майже вісімдесят, Ніна Володимирівна очолює обласне відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму.

Вона й сьогодні прагне допомогти кожному зі своїх товаришів по нещастю, адже вік не щадить нікого і здоров’я не додає. А ще Ніна Володимирівна завжди радо відгукується на запрошення зустрітися з молоддю.

— Нас все менше і менше з роками, — каже вона. — Хто ж розповість молоді про минуле, хто застереже від страшних помилок? Хто пояснить, що нацизм і фашизм — це шлях в нікуди, шлях тільки до смерті.

Як і більшість ветеранів, Ніна Володимирівна занепокоєна тим, що фашизм знову піднімає голову.

— Дії Росії по відношенню до України для нас несподівані, але не нові. Це повторення подій майже 80-річної давнини, коли гітлерівська Німеччина «захищала інтереси німців» на території інших країн Європи. Тоді все починалось дуже схоже на сьогоднішні події, — упевнена Ніна Зубок. — І на своєму гіркому досвіді ми знаємо, чим воно скінчилося. Україна зараз переживає те, що переживали Австрія, Чехословаччина та Польща на початку Другої світової війни. І якщо світ не об’єднається проти агресії, жертв може стати набагато більше.

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів, День перемоги, а також встановлений нещодавно Президентом України День пам’яті і примирення (8 травня), на думку Ніни Володимирівни, мають на меті одне — вшанувати всіх жертв нацизму, всіх його переможців і не допустити повернення цієї руйнівної ідеології.

— Ті, хто пережив жахи війни, мають доносити до людей правду про неї, щоб не допустити ще одного злочину проти людства у майбутньому, — переконана голова обласного відділення Української спілки в’язнів-жертв нацизму.