Українські добровільні озброєні формування «для оборони вольностей українського народу та охорону ладу» почали створюватися в березні 1917 року на території Звенигородського повіту на Київщині. Вони виникали за територіальним принципом, на традиціях запорозьких козаків (з виборною старшиною) і головним чином як протидія збільшовиченим загонам демобілізованих солдатів та дезертирів. Найбільшого поширення набули на територіях, що раніше входили до складу Гетьманщини.

Основним підрозділом Вільного козацтва була сотня. Сотні об’єднувалися в курінь, курені (у межах повітів) – в полк, полки певної губернії утворювали кіш.

Товариства ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітницькі цілі. Тому українська влада була зацікавлена в діяльності Вільного козацтва і сприяла поширенню цього руху влітку-восени 1917-го. Тим більше, що козацтво в усіх постановах заявляло про повну підтримку Центральної Ради.

У декларації Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 року зазначалося: «На тому ж грунті війни і економічної руїни в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархістичних виступів безвідповідальних груп. Генеральне секретарство внутрішніх справ вважає за найкращий спосіб боротьби з цим лихом активну, організовану самодіяльність і самооборону людності. Для того cекретарство виробляє законопроект про організації «Вільного козацтва», які силою самого життя, здорового інстинкту широких демократичних мас стали виникати по усіх усюдах України».

Остаточне організаційне оформлення Вільного козацтва як політичної та військової сили відбулося на 1-му Всеукраїнському з’їзді в Чигирині на Черкащині 16-20 жовтня 1917-го. Понад 200 делегатів представляли 60 тисяч Вільного козацтва Київщини, Херсонщини, Катеринославщини, Чернігівщини та Кубані.

З’їзд постановив «запропонувати Українській Центральній Раді негайно особистим актом оголосити саму широку автономію України», вимагав виведення російських військ з території України, розв’язання аграрного питання, українізації армії, освіти.

Було обрано генеральну раду з 12 осіб на чолі з генералом Павлом Скоропадським (він не був присутній і його обрали заочно). Наказним отаманом став Іван Полтавець-Остряниця, якому Скоропадський і передовірив керівництво радою, залишаючись лише номінальним керівником. Місцем дислокації Генеральної ради обрана Біла Церква.

Вільне козацтво взяло активну участь у боротьбі з більшовицькою агресією взимку 1917-1918 років, протистояло анархії та бандитизму на місцях.

На вимогу німців, 5 квітня 1918-го усі загони Вільного козацтва розформовано, а згодом Павло Скоропадський ліквідував Вільне козацтво. Після розформування, значна частина вільних козаків у наступні роки становила ядро селянсько-повстанського руху, що розгорнувся в Україні.

Ремболович Іван Семенович (28.01.1897, м. Городня, Чернігівська губернія, Російська імперія — 08.09.1950, м. Станіслав) — На початку 1918 року був командиром сотні Вільного козацтва у м. Городня Чернігівської губернії, підполковник Армії УНР, полковник Української повстанської армії

Загін Вільного козацтва у м. Новгород-Сіверський

 

 

Сергій Горобець,

Український інститут національної пам'яті