Дорогі українці та українки!

Сьогодні День Незалежності України. Тридцять п’ята річниця. Державне свято, присмак якого дуже змінила війна. Тисяча шістсот сорок три дні повномасштабної війни.

Зараз усім нам реально дуже, дуже складно, але міцно за руку нас тримає якась сила, насправді зовсім не невидима. Це сила взаємного кола – підтримки одне одного, відсутності сумнівів у тому, хто поруч, віра в усіх українців. І доки ось це наше коло не розірве ворог, доти Україна не впаде. І доб’ється свого миру, і зможе.

В усіх своїх планах щодо України Путін помилився в головному. Ворог рахував наші ресурси, склади, нашу техніку, але не взяв до уваги ключове: людей – головний здобуток Незалежності України. Людей, із яких складається наша держава. Які беруть відповідальність. Які не хочуть, аби тут була Росія, і які вигризають мир та Незалежність.

«Рускіє» вважали нас молодшим братом, а життя довело: ми з ними незнайомці. Для них чужі всі риси нашого характеру, все те, що робить українців українцями.

Їм невідомо, як це, коли сотні тисяч добровольців ідуть захищати рідне. І той, хто був учителем, підприємцем, фермером, стає воїном. Для мене завжди честь отримувати від таких людей частинку їхньої величі, сили. Ось ці та ще сотні тисяч інших шевронів на плечах наших захисників заряджені світлом, яке бачить на небі Бог і стає на наш бік.

Сотні тисяч імен, доль, характерів тримають фронт, тримають нашу Незалежність.

Я дякую всім нашим воїнам, які всі ці роки, всі ці дні й прямо зараз, цієї миті ведуть бій, аби Україна жила.

Ви захистили нашу столицю, ви звільнили Київщину, Харківщину, Херсонщину. Ви не віддаєте наш Донбас, ви не віддаєте Україну. Ви найкращі захисники й захисниці. Ви найкраща армія Європи. Крапка.

І це чиста правда, бо наше військо стоїть не лише на доктринах і стандартах, а й має серце – серце, якому не треба додаткового наказу для сміливості.

Коли мчиш на пікапі, рятуючи наших поранених солдатів, за якими вже полюють російські дрони, і менш ніж за хвилину витягаєш воїнів – навіть не зі свого підрозділу, але точно зі свого роду. Українського роду. Цей вчинок Героя України Владислава Польського облетів усю країну. Ми… ми цим усім уже перемагаємо Росію: волею, технологіями, стійкістю, гідністю. Тими чистими почуттями, які живуть в нас усупереч війні.

Ми зберегли ніжність, хоча могли озвіріти. Зберегли звичку допомагати першими, не питаючи, чи це твоя біда. Зберегли людину в собі. Коли всім двором зустрічають із полону. Коли літня пара фотографується в сакурах. А водій одеської маршрутки співає пасажирам, щоб підбадьорити після ночі ударів. Коли усім селом відновлюють гніздо лелеки. Коли останні метри до Говерли побратима на протезі несуть на собі, бо це і є не кидати своїх. Коли син, що тільки навчився ходити, обіймає пораненого батька-воїна.

Усі ці та ще сотні кадрів нашого життя – живий доказ: ми не зачерствіли всією країною, ми всією країною боремось, сміємось і плачемо всією країною, любимо всією країною. І цим ми в сто разів міцніші за Росію.

Офіційне інтернет-представництво Президента України