Вона — чернігівка з народження, але заміж вийшла у Рубіжне, що в Луганській області, і там прожила 23 роки, аж поки у неї вдома не почалася війна. Вікторія Чистоклєтова покинула рідну їй Луганщину в серпні 2014 року. Вона — переселенка. Тепер живе і працює в Чернігові.

— Тут я народилася і виросла. Закінчила чернігівську школу, потім Прилуцьке педагогічне училище, а вже у Слов’янську навчалася в педуніверситеті, — розповідає жінка.

Свого майбутнього чоловіка вона зустріла теж на Чернігівщині. У наші краї він приїздив будувати Славутич. Познайомилися, одружилися, народили дітей… У Рубіжному Вікторія Василівна вчителювала у місцевій школі, коли ж приїхала в Чернігів, то й не сподівалася, що відразу знайде роботу до душі. Перш за все звернулася в Чернігівській міській центр зайнятості та управління освіти. І роботу їй знайшли.

— Мені пощастило, — говорить Вікторія Чистоклєтова. – Пощастило, бо було до кого переїхати. У Чернігові живуть мої батьки та рідна сестра. Ще у червні, коли була тут у відпустці, а приїжджаю я в Чернігів до батьків щоліта, почала цікавитися роботою. Не знала: повертатися додому чи ні. Рідні наполягли на переїзді. Отже, вирішила: якщо не вдасться знайти роботу по спеціальності, шукатиму іншу. Я навіть не мріяла, що буду знову вчителювати! Думала: хоч би керувати якимось гуртком чи бути вчителем групи продовженого дня, аби тільки в школі, бо я дуже люблю дітей. Та з роботою мені теж пощастило! Вчителька, яка тут працювала, вийшла заміж і звільнилась, тому мені дали клас. Я вдячна всім, хто допоміг мені працевлаштуватись. Вдячна колективу школи за підтримку, небайдужість, доброзичливість.

Працює Вікторія Василівна в чернігівській школі №7. Навчає першачків. І саме вони допомагають їй звикати до нових умов життя.

— У школі немає часу думати про щось погане, — говорить вона. — Тут я забуваю про все — поряд з дітками почуваюся щасливою.

А сама тільки згадка про рідний дім відразу навертає на її очі сльози. Адже там, далеко, на буремному сході, залишилася частина її серця: порожня квартира, улюблена робота, дорогі учні та колеги, справжні друзі, а найголовніше – рідні діти. Вони хоч і дорослі і вже мають власні родини, але душа матері найбільше болить саме за них.

— Донька моя вийшла заміж у Маріуполь. Нині живе там, — розповідає Вікторія Василівна. — А син зі своєю родиною на Луганщині. Працює у Сєвєродонецьку. Дуже сумую за ними і переживаю. Важко про це говорити, відразу ком у горлі.

І хоча нині в Рубіжному відносно спокійно — місто вже понад півроку перебуває під контролем України, але Вікторія Василівна поки туди повертатись не планує. Адже зовсім поряд іде війна, і в місті віддалено чути залпи та вибухи.

— Люди налякані можливим поверненням ЛНР, а разом з нею і поновленням бойових дій, — розповідає вчителька. — Багато місцевих ще влітку покинули місто, але приїхало чимало переселенців з «гарячих точок» — Луганська та Донецька. Школи працюють, отже, без роботи в Рубіжному я б не сиділа.

Як і кожній нормальній людині, звісно, Вікторії Василівні хочеться повернутися додому, але коли це трапиться, вона не загадує. По-перше, невідомо коли на Донбасі нарешті буде мир. По-друге, тримають її в Чернігові, крім рідних людей, ще й діти.

— Цих діток я вже полюбила. Чотири роки, доки не випущу клас, працюватиму тут, а там видно буде. Не хочеться підводити директора, колектив, дітей, батьків, які так гарно до мене поставилися, — каже вона. — А мрію я про мир і спокій в Україні, щоб люди їздили один до одного в гості, а не тікали з рідного дому.

За інформацією
Чернігівського обласного центру зайнятості