28-11-2020 | 08:00
28 листопада, четверта субота місяця – День пам'яті жертв голодоморів.
«Збережи пам'ять. Збережи правду», — під таким гаслом проводиться відзначення пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років, масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років, під час яких Україна втратила мільйони людських життів.
Цьогорічні вшанування відбуваються в особливих умовах. Людським життям загрожує пандемія коронавірусної хвороби. Запроваджені карантинні заходи вносять обмеження у проведення масових меморіальних заходів. Але ця обставина не може перешкодити гідному вшануванню пам'яті жертв Голодомору.
Запалена свічка у вікні кожної нашої домівки увечері 28 листопада є виявом нашої пам'яті і віри у майбутнє.
ПАМ’ЯТАЄМО!
– Голодомор – це геноцид Українського народу, вчинений комуністичним тоталітарним режимом з наміром знищити, цілком чи частково українську національну групу. Ця кваліфікація випливає із Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”.
– Способом реалізації геноциду став штучний масовий голод, організований керівництвом комуністичної партії Радянського Союзу.
– Голодомор спричинив загибель мільйонів українців на території Української СРР і Кубані.
– Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду як в Україні, так і закордоном.
– Моральний обов’язок держави та суспільства перед минулими та наступними поколіннями – вшановувати пам’ять жертв трагедії.
– Вшанування пам’яті жертв Голодомору є важливим запобіжником повторення подібних трагедій у майбутньому.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Українська революція 1917–1921 років стала переломним моментом нашої історії. Вона прискорила становлення української політичної нації та національної еліти. Хоча Українська революція зазнала поразки, національне відродження було настільки сильним, що більшовики не могли його ігнорувати. Вони змушені були піти на створення у 1919 році квазідержави – УСРР і певні поступки українському національному рухові – українізацію та НЕП. Українізація швидко досягла вражаючого успіху – розпочався український культурний ренесанс.
Селяни з їхньою природженою повагою до приватного майна не сприйняли форсованої індустріалізації та суцільної колективізації. Коли розпочалася конфіскація землі, майна та врожаїв, а людей силою заганяли в колгоспи, село повстало. У 1930 році відбулося близько 4 тис. масових виступів, в яких взяло участь близько 1,2 млн селян. За перші 7 місяців 1932 року ҐПУ зафіксувала в УСРР понад 900 виступів, що складало понад 56% усіх антиурядових акцій в СССР за цей час. Незважаючи на тиск партійних і державних органів, майже 500 сільських рад в Україні відмовилися приймати нереальні плани хлібозаготівель. Улітку 1932 року через наростання спротиву Йосип Сталін із оточенням прийняв рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення залякати інших і не “втратити Україну”. Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. Безпосередньо до Голодомору призвело посилення попередньої політики визиску та введення в дію нових механізмів геноциду наприкінці 1932 року. Головним стала масове вилучення всього продовольства, на відміну від попереднього часу, коли забирали переважно зерно. Конфіскація вимагала мобілізації репресивного апарату, залучення робітників, інтелігенції, співробітників компартійного апарату. Для вилучення продовольства створювали спеціальні загони з активістів, які ходили з обшуками по сільських обійстях. Від початку 1933 року ці спеціально навчені активісти забрали все їстівне у мільйонів людей, прирікши їх на смерть.
Люди почали втікати з уражених голодом територій. У відповідь влада намагалася ізолювати їх у межах окремих територій за допомогою режиму “чорних дошок”. Села, занесені на “чорні дошки”, оточували збройні загони міліції та радянських спецслужб. Звідти вивозили всі запаси їжі. Заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів. У січні 1933 року заборонили виїзд селян із території України та Кубані, заселеної переважно українцями. Втікачам перестали продавати квитки на залізничний та водний транспорт. Блокували дороги до міст. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували і повертали назад. Так режим створив умови, несумісні із життям для значної частини населення України. Голодуючі опинилися в замкнутому колі, повністю залежні від волі державного та партійного апарату. Жертвами Голодомору стали мільйони українців. Навколо теми Голодомору комуністи встановили повну інформаційну блокаду, яка тривала фактично до відновлення Україною незалежності в 1991 році. Приховування інформації про злочин Голодомору може вважатися однією з ознак геноциду. Крім приховування доказів злочину та унеможливлення надання допомоги голодуючим, інформаційна блокада переслідувала й іншу мету. СРСР проводив активну міжнародну та торговельну політику, і розголос про голод в Україні міг мати негативні наслідки для налагодження міжнародних контактів та підписання контрактів. Але деякі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові про те, що там діється насправді.
13 січня 2010 року в Постанові Апеляційного суду міста Києва за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках вказано, що встановлено факт вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках Сталіним (Джугашвілі) Йосипом Віссаріоновичем, Молотовим (Скрябіним) Вячеславом Михайловичем, Кагановичем Лазарем Мойсейовичем, Постишевим Павлом Петровичем, Косіором Станіславом Вікентійовичем, Чубарем Власом Яковичем і Хатаєвичем Менделем Марковичем з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови і утвердження незалежної української держави, шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців спланованим ними Голодомором 1932-1933 років. Вони умисно організували геноцид частини української національної групи, внаслідок чого було знищено 3 млн. 941 тис. осіб.
ЧЕРНІГІВЩИНА
Голодомор-геноцид на Чернігівщині був такий, як і на всій території Україні. Чернігівську область створили 7 жовтня 1932 року у складі 36 «відсталіших районів УСРР». Їхня відсталість визначалася насамперед низькими темпами колективізації – 47,3% станом на 1 жовтня 1932 року. Колективізацію в області вдалося завершити лише на червень 1934 року, коли було усуспільнено понад 70% селянських господарств і 77% посівних площ. Межі області повністю співпадали з відповідним чекістським адміністративно-територіальним розподілом. Отже, її межі було визначено за лекалами комуністичної держбезпеки. Відкриття цієї закономірності належить київському історику Роману Подкуру.
Окремі господарства, а найчастіше цілі населені пункти й навіть райони комуністична влада заносила на так звані «чорні дошки», що означало повну ізоляцію та позбавлення будь якого постачання тощо. В області відомі щонайменше 37 таких «чорних дошок».
Жахом було насильницьке збирання владою «натуральних штрафів» за невиконання планів хлібозаготівель. Загони так званих «буксирних бригад» (комуністи, комсомольці, активісти) позбавляли селян всього їстівного, прирікаючи на смерть. Ось типовий приклад із спогадів Михайла Івановича Дузя з села Кобижча Бобровицького району: «В кінці 1932 року мені пішов дев’ятий рік. Що я запам’ятав? У хату прийшли 5 чоловіків і залізними палками штрикали долівку, шукаючи хліб. Торбинку із зерном мати заховала на піч і посадила мене на неї. Один із них, Глушаниця Іван, прогнав мене і забрав торбинку. Мати почала плакати і просила, щоб віддав. Але у відповідь: «Не подохнуть твої діти, хай їдять полову». Пам’ятаю, що батько вносив полову і ми її переточували, відбираючи послід. Товкли жолуді, мішали макуху і пекли «хліб». У сусіда, Розколія Трохима, померла вся сім’я, я з меншим братом ходив і бачив, як там у дворі закопували мертвих. Ще пам’ятаю, що Книша Тимофія вбили на городі за те, що він розгрібав і їв посаджене лушпиння картоплі».
За підрахунками чернігівських істориків Олександра Коваленка та Володимира Ткаченка, втрати населення області від голоду — понад 362.700 осіб (в сучасних адміністративно-територіальних межах — до 270 тисяч осіб).
У книзі «Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Чернігівська область» оприлюднені поіменно 36.818 жертв Голодомору на Чернігівщині, які встановлені за спогадами, а головне – на основі вцілілих книг реєстрації актових записів про смерть за відповідні роки з 460-ти населених пунктів (із понад 1500) у межах сучасної Чернігівської області. Найбільше від голодомору постраждала лісостепова частина Чернігівщини, насамперед сучасні Борзнянський, Ніжинський, Ічнянський і Прилуцький райони.
В Україні й на Чернігівщині встановлено факт відсутності 2/3 загальної кількості учнів, які мали сісти за парти в сільських школах восени 1933 р., а також відсутність у цих школах такої самої кількості вчителів.
Знову звернемося до спогадів. Ізбенко Микола Сильвестрович, уродженець Кобижчі Бобровицького району, в 1933 році працював учителем у Рябушинській початковій школі: «Діти на уроках майже не працюють. Похиляться на парти, підкладуть руки під голови і так лежать до кінця уроків. Виснажені, худі, повна апатія до всього. У класі щодень меншає учнів. І незабаром настає день, якого можна було сподіватись. Жоден учень у клас не прийшов».
ЩО РОБИЛИ З ТИМИ У ВЛАДІ, У КОГО ПРОКИНУЛАСЯ СОВІСТЬ?
38-річний комуніст, завідувач оргвідділу Носівського райкому КП(б)У Володимир ЯРЕМЕНКО відкрито протестував проти розорення селян і закликав своїх однодумців до виходу з партії. Із зібраних комуністичною державною безпекою свідчень випливає, що він практично усунувся від проведення хлібозаготівель у селі Лихачів, куди його направили на початку листопада 1932 р. В. Яременко нібито говорив своїм колегам: «Хлебозаготовки настолько непосильны, что их никакими способами выполнить нельзя. У крестьянина требуешь хлеб, а сам знаешь, что хлеба у него нет. Все это к хорошему не приведет. Я не могу итти против масс. Крестьянство плачет от проводимой политики». Прізвище В. Яременка згадувалося навіть у сумнозвісній постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та у Західній області від 14 грудня 1932 р. серед імен «арестованных изменников партии на Украине как организаторов саботажа хлебозаготовок», яких слід «предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концентрационных лагерях». Через цей виступ увесь партапарат та державні установи Носівського району потрапили на «чорну дошку». На початку січня 1933 р. обласна газета «Більшовик» оприлюднила замітку під промовистою назвою «Костюченко – ворог робітничої кляси». Це, як виявилося, колишній член Носівського бюро РПК і голова райпрофради, який не тільки не зумів організувати хлібозаготівлі у с. Коломійцеві (35% до плану), але й «не розпізнав запеклого класового ворога – Яременка».
Збережи пам'ять. Збережи правду.
Сергій Бутко,
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті