05-01-2017 | 16:13
Примусові роботи в Німеччині під час Другої світової війни були наймасовішим застосуванням праці іноземців в економіці окремої держави.
Перші українці, що походили з окупованого угорськими військами Закарпаття, опинилися на примусових роботах в Австрії влітку 1939 року. У вересні 1939 року галичани — полонені військовослужбовці польської армії — потрапили на роботи до Рейху, добровольці — цивільні робітники з дистрикту «Галичина» — почали виїжджати влітку 1941 року.
Використання праці цивільних із території окупованого СРСР від початку війни не планувалося через расові упередження та задля державної безпеки Третього Рейху. Невдача теорії «блискавичної війни» змусила нацистське керівництво переглянути ставлення до залучення жителів Радянського Союзу.
Масштабне використання робітників з України розпочалося 1942 року і тривало до 1945-го. 18 січня 1942 року з Харкова до Кельна вирушив перший ешелон, в якому знаходилося понад 1100 робітників. Із Києва перші робітники виїхали 22 січня (1500 осіб).
Потік добровольців не задовольняв потребу в робочій силі, що зростала. Наприкінці березня 1942 року запроваджено посаду Генерального уповноваженого з працевикористання. Її обійняв гауляйтер Тюрингії Фріц Заукель. Він призначив чотири кампанії з постачання в Німеччину цивільних робітників з Європи. Більшість із них примусово вивезено з окупованих територій СРСР.
Приблизно на середину квітня 1942 року припадає закінчення добровільного виїзду в Німеччину. Весною цього року нацисти почали проводити масові облави на місцеве населення, залучаючи поліцію та солдатів Вермахту.
Праця іноземних робітників у Німеччині використовувалася у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві.
Приписи щодо поводження з примусовими робітниками були дуже суворими. Так, спеціальною комісією РСХА (Керівний орган політичної розвідки і поліції безпеки Третього Рейху) були підготовлені та 20 лютого 1942 року підписані Генріхом Гіммлером «Загальні положення щодо вербування та використання робочої сили зі Сходу». У документі впроваджувався термін «остарбайтер» — східний робітник.
Один із чиновників РСХА, Бернхард Баатц, запропонував розпізнавальний знак для остарбайтерів, зокрема для вихідців із тієї частини України, яка за окупації потрапила до адміністративно-територіального утворення — рейхскомісаріат «Україна». Вони змушені були носити на грудях спеціальну нашивку у вигляді прямокутника з літерами «OST» на блакитному тлі. Їх потрібно було транспортувати в закритих вагонах, а працювати вони мали в закритих бригадах, окремо від німецьких та інших іноземних робітників, мешкати — в бараках, які розташовувались у таборах, обнесених колючим дротом.
Остарбайтерам видавали кошти, що становили половину чи третину зарплатні німця, із яких частина вираховувалася за утримання. Норми харчування остарбайтерів були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. За провини передбачалися суворі штрафні санкції: від тілесних покарань до відправлення у штрафний чи концентраційний табір. Статеві стосунки з німцями каралися повішанням, з іншими іноземцями — ув’язненням у концтаборі.
Утримання й правовий статус остарбайтерів визначався також іншими приписами й документами, які могли дещо пом’якшувати становище. Приміром, наприкінці 1942 року постало питання постачання примусових працівників одягом і взуттям. Це було нагальною потребою, адже більшість із них потрапляли на роботи зібраними нашвидкуруч або пійманими під час облав — «у чому були».
Тільки 1943-го з’явився наказ, у якому йшлося про забезпечення, а згодом — виготовлення одягу для остарбайтерів, за який відраховувалися кошти із зарплатні. Тоді ж остарбайтерам дозволили й переписуватися з ріднею.
Листування проходило сувору цензуру. Однак примусовим робітникам часто вдавалося обминати її. Завдяки листам серед жителів окупованої України поширювалася правдива інформація про умови примусової роботи в Третьому Рейху.
Наприкінці 1943 року остарбайтери отримали змогу виходити за межі табору з відома керівництва. Ці зміни сталися 1944 року і були зумовлені виключно воєнними потребами. У грудні 1944-го можновладці Рейху зрівняли статус остарбайтерів зі статусом примусових робітників з інших країн. Проте ці приписи переважно лишилися тільки на папері, оскільки вони не встигли надійти «на місця» або ігнорувалися.
Перебуваючи на роботах у Третьому Рейху, остарбайтери виснажливо працювали, голодували, часто хворіли. Порівняно з іншими іноземними робітниками, вони найбільше травмувалися, помирали від інфекційних хвороб і виснаження. Умови в таборах були досить різними та залежали від керівництва підприємства та табору. Здебільшого, останні майже не цікавилися життям і побутом остарбайтерів, які нерідко працювали до 18 годин на добу. Найтяжче було на державному виробництві. У сільському господарстві робітникам було простіше здобути їжу.
У 1945 році більшість остарбайтерів потрапили до таборів для переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з угодами, підписаними на Кримській та Потсдамській конференціях, репатріація (повернення) до СРСР була обов’язковою для громадян, які там проживали до 1939 року.
Більшість колишніх остарбайтерів-репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС. Після цього 58% отримали змогу повернутися до попереднього місця проживання, 19% чоловіків мобілізували до армії, 14% — до трудових батальйонів, 6,5% — арештовано, 2% — працювали в збірних таборах. Ті ж, хто повернувся додому, проходили чергову перевірку, на них заводилися фільтраційні справи.
Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі 1946 року визнав примусову працю іноземців, яку використовували в нацистській Німеччині, злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права. У кінці 1980-х розпочалися переговори між Західною Німеччиною та СРСР про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам Рейху, яку почали надавати вже в незалежній Україні.
Мовою цифр
13,5 мільйона іноземних робітників працювали на примусових роботах на території Німеччини та окупованих нею країн під час Другої світової війни: військовополонені, в’язні концтаборів, цивільні особи.
Чотири «хвилі» вивезення примусових робітників організували нацисти впродовж Другої світової війни: квітень–вересень 1942 року, вересень 1942 року – січень 1943 року, 1943 рік, 1944 рік.
8,4 мільйона цивільних громадян походили з країн Західної і Східної Європи. Із них станом на 30 вересня 1944 року до трьох мільйонів було вивезено з території СРСР. Серед вивезених, за оцінками дослідників, 1,7–2,4 мільйона осіб — українці.
За статево-віковими характеристиками серед остарбайтерів було найбільше жінок та неповнолітніх.
Середньомісячна смертність остарбайтерів у 1943 році — 1210 осіб на місяць.
Всього за час перебування на роботах у Німеччині померло близько 100 тисяч остарбайтерів.
Медичний огляд перед відправкою на примусові роботи до Німеччини. Артемівськ. Травень 1942 року
Остарбайтери за пакуванням кабелю. Німеччина. 1942–1944 роки
Українці на сільгоспроботах у Німеччині. 1943–1944 роки
На кухні табору для остарбайтерів. Лютий 1944 року
За інформацією Українського інституту
національної пам’яті у Чернігівській області