СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ

Передумовою штучно створеного голоду була колективізація та експропріація приватних селянських господарств.

Проте сьогодні практично невідомо про опір населення діям комуністичних активістів. Саме про цей аспект загальноукраїнської сторінки історії Голодомору 1932-1933 років на регіональному рівні стаття доцента кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка Тамари Павлівни Демченко.

Для сільського загалу (за виключенням купки комнезамівців та партійців і, звичайно, люмпенів, котрі прагнули поживитися за рахунок чужого добра), ідеї колективізації були повністю ворожими і настільки далекими, як далекою була Наталка Полтавка від Рози Люксембург (порівняння Д.Донцова). Не можна собі навіть уявити такого вправного агітатора, який би умовив тверезомислячих, практичних сільських дядьків добровільно відмовитися від того, що складало сенс їхнього існування – землі, худоби, реманенту, господарства. А оскільки прислані із міста робітники і самі до пуття не знали, навіщо так уже потрібно було засновувати те колективне господарство, і як воно має виглядати на практиці, то основними їхніми аргументами були нецензурні слова, перемішані з погрозами та нагайки. Отож, соціальне напруження на селі аж зашкалювало. Природньо, що воно породжувало рух опору.

У джерелах зафіксовано численні прояви невдоволення діями радянської влади на місцях і в центрі Чернігівської області. Це – лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва, якісь, на перший погляд, зовсім уже безглузді вчинки, котрі б могли викликати сміх, коли б за ними не стояли горе, відчай, безнадія.

Сьогодні ми маємо відомості і про збройний опір початку ненависної колективізації, а потім вбивства, побиття, підпали активістів і найбільш запопадливих колгоспних керівників. Взагалі донесення ГПУ виглядають значно змістовнішими і відвертішими у порівнянні з інформацією тодішньої преси. Одне з них, у якому розповідається про повстання жителів с. Боршна 30 травня 1930 р., вперше було опубліковано в прилуцькій газеті “Світанок над Удаєм” (1994, № 9). “На сільських зборах селяни висунули такі вимоги: відкрити церкву, звільнити з в’язниці священика, повернути висланих куркулів, закрити сільраду, розігнати колгосп. Після цього натовп у кількості 250 чоловік вирушив на місто Прилуки з гаслами “Зруйнуємо в’язницю, не залишимо каменю на камені”. У першій шерензі йшов голова сільської ради. Біля с. Дідівці ми зупинили натовп. Повернувшись у село, організатори виступу відрядили гінців у сусідні села за підмогою. О 1-й годині ночі 30 травня наш загін у кількості 70 чоловік таємними шляхами зайняв с. Боршну. Ми оточили церкву, де був штаб заколотників, на дзвіниці вдарив дзвін. На дзвін почали сходитися селяни, які оточили наш загін. Одночасно з обох боків почалася стрілянина. Було зроблено близько 100 пострілів. 3 невідомі особи протягом години відстрілювались в яру. На другому кінці села спалахнула клуня. Натовп вигукував: “Бий бандитів. Геть радянську владу. Хай живе царат”. Було побито 3-х міліціонерів і комсомольця. Ми відбили їх у селян і пострілами у повітря розігнали їх. Заарештовано 25 організаторів заколоту”.

Не оминула Чернігівщину і хвиля так званих “бабських бунтів”. У с. Шестовиця Чернігівського району натовп селян, близько 500 осіб, “переважно жінок”, напав на бригаду, що вилучала майно у куркуля, відібрала всі речі і побила бригаду”. Аналогічний випадок мав місце в с. Красний Колядин (тепер Талалаївського району). Ще й сьогодні жителі с. Рогізки Сновського (тепер Щорського ) району пам’ятають про знаменитий виступ місцевого жіноцтва, які декілька днів не допускали в село представників влади.

Одне з найбільш відомих повстань, яке відбулося в початковий період колективізації і одержало значний резонанс, – повстання під проводом Я.Рябченка. В українському незалежному часописі “Неділя” (Німеччина, 1951, Ч. 13) В.Скуйбіда вмістив статтю про цю подію, у котрій легенди тісно переплітаються з дійсністю. Зокрема, автор прагне показати свого героя свідомим борцем проти більшовицького “ката”. Колективізація і масові розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що “власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ”. Далі йдеться про встановлення контактів з 21-м чернігівським територіальним полком, курсанти полкової школи якого під командою майора Губаренка нібито відмовилися воювати з повстанцями і перейшли на їхній бік. Щоб придушити повстання, з Москви була надіслана дивізія внутрішніх військ. М.Вербицький у книзі “Найбільший злочин Кремля” (Лондон, 1952) теж згадував про це повстання, яке “навесні 1930 року” охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. І далі автор повторює версію про те, що надіслана з Москви дивізія “оточила райони повстання з боку Гомеля, Бахмача, Чернігова та задушила його в найжорстокіший спосіб”.

Яким Рябченко – уродженець с. Тупичів Городнянського повіту – був свого часу більшовиком, червоним партизаном, головою сільради, міліціонером, і навіть чекістом, але така зразково-показова кар’єра зрештою увірвалася, і він знову почав господарювати на селі. Як і багато інших селян, колишній партизан сприйняв колективізацію як брутальне і нічим не спровоковане зазіхання на добро і свободу хліборобів. У Рябченка знайшлося чимало однодумців по селах Городнянщини, серед них багато колишніх червоних партизанів, чиї сподівання на радянську владу розвіялися вщент. У Писарівському лісі зібралося 300 – 400 повстанців. Найбільшою їхньою проблемою був брак зброї. Вирішальний бій із загоном міліції, направленим із Городні, стався 28 червня 1931 р. Сам Рябченко був тяжко поранений і потрапив у полон. Його та ще 17 повстанців засудили до смертної кари.

У вересні 1989 р. Чернігівська обласна прокуратура реабілітувала усіх причетних до цього повстання, але у березні 1991 р. скасувала свою постанову як помилкову, бо Рябченко та його товариші начебто все-таки були бандитами. Так і повисло в повітрі це питання, ким же були повстанці проти колгоспного, як тоді часто обурювалися селяни, кріпацтва, борцями чи кримінальними злочинцями. Пора вже остаточно визначитися щодо трактування цього феномену.

"Складав трупи у вози в 33 рочок..."

26 липня 2007

Павло Скочій -- знана у Львові постать. Уродженець Чернігівщини (народився у 1925 році), пройшов довгий і тернистий життєвий шлях. Родина його зазнала численних репресій: арешти, розкуркулення, каторжні роботи на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, Голодомор 1932-1933 років, Друга світова війна...

Павло Григорович -- професор Львівського державного медичного університету, відомий громадський діяч, активний учасник національного відродження України. Саме йому, як найстаршому за віком, довірили відкрити першу Львівську обласну сесію депутатів демократичного скликання у 1990 році.

Павло Скочій -- автор трьох поетичних збірок, багатьох статей з проблем державотворення, збереження історичної спадщини, мови, культури, етнографії.

Особливе місце у його творчості займають спогади про Голодомор в Україні. Пропонуємо нашим читачам уривок із книги Павла Скочія "Спогади того, хто вцілів", присвячені тим страшним і трагічним подіям, що забрали життя мільйонів українців.

"Село принишкло. Рятунку не було ні від кого. Дивувало всіх: рік урожайний, а влада кричить, що хліба не вистачає для трударів фабрик, заводів, робітничого класу і що до тих, хто не здасть хліба державі, буде застосована диктатура пролетаріату. Покірно виконували плани. Наступ був фронтальний: позакривали та опломбували всі млини і вітряки, що ніхто не міг змолоти для себе та дітей. Живність, свиню чи теля забивати не можна -- треба здати пролетаріатові. Молоко, м`ясо, курей і навіть куряче пір`я -- державі. За кожне дерево -- податок. Крихти зерна, що залишалося, люди переробляли на тертушках, товкли у ступах. Але це був злочин --"приватновласницька переробка зерна", саботаж, за який заарештовували. Зерно, яке засипали в кагати, пріло, гнило. Але червоноармійці пильно охороняли його і стріляли в опухлих селян, які просили хоч жменю зерна для своїх вмираючих дітей. Марно! Були спроби жінок (з рогачами) і чоловіків (з вилами) бунтувати, протестувати, та їх розстрілювали на місці. Згідно зі статистикою, СРСР продав Німеччині та іншим країнам у той час 18 мільйонів тонн зерна. Збіжжя везли у запломбованих вагонах буцімто в голодну буржуазну Європу безробітному пролетаріатові, над яким чинив безконтрольну і свавільну розправу капіталізм.

У пресі тривало нагнітання пропаганди проти селянина-хлібороба, якого стали звинувачувати у всіляких гріхах: він куркуль, підкуркульник, саботажник, антисовєтський елемент, націоналіст, мазепинець, петлюрівець... Наївні селяни думали, що це тільки в їхньому селі чи районі таке лихо, що це витівки місцевого начальства.

Писали Сталіну, але відповіді не було, "писарів" заарештовували. А восени і взимку 1932 року по селах пішли бригади уповноважених з великими залізними щупами. Вони копали, проштрикували землю у садибах, забирали останню жменю зерна, навіть печений хліб зі стола. А хто чинив спротив, той їхав у Сибір. Весь цей нелюдський процес здійснював "актив" -- особи переважно неписьменні, озлоблені, пияки, яких у народі називали "ледащо", під керівництвом райкомівських уповноважених. У тих випадках, коли нічого не знаходили, зі злості серед зими розвалювали печі, руйнували димарі, стіни, навіть вибивали вікна, і голодні люди, особливо діти, гинули ще й від холоду. Господаря ж садиби вели до сільради, де як саботажника кидали у холодний льох. Потрапляли туди й ті, хто був у Червоній армії або у "червоних партизанах". Вони здивовано запитували один в одного: "Хіба ж ми за це воювали?"

...Люди продовжували вимирати. Спеціально створені бригади, яким в артілі давали шматок хліба й макухи, підбирали мертвих, складаючи на драбинясті вози, наче дрова. Напівживі коненята везли цих вічних трудівників-землеробів на вічний спочинок -- на кладовище, де їх закопували, часто не знаючи, хто вони, звідки, де їхні сім`ї, діти. Жебраків із нашого села закопували в інших кутках України.

А люди, як свідчить Григорій Нудьга (відомий український літературознавець), навіть ті, що вмирали, творили рими:

Стоїть Ленін над рікою

І показує рукою,

Куди їхать за мукою.

Пішла чутка, що в Росії та Білорусії голоду нема, і люди, прихопивши все, що можна обміняти на їжу, вирушали в дорогу. Розповідали, що на кордонах України стоять пости військових, міліції та активістів і не пускають до "братніх республік". Як стало відомо, для забезпечення спокою серед приреченого українського народу з Москви в Україну було додатково відправлено 185 тисяч чекістів. Та люди проривалися аж до Кавказу, де або лягали трупами, або, кому пощастило, виживали.

Мій батько раніше дістався Донбасу, а потім і ми з матір`ю, у квітні 1933 року. Поблизу станцій, попри які ми їхали, лежали, конаючи, люди, а живі висіли на вагонах, де тільки можна. Мертвих міліція стягала гаками. Казали, що в Києві, особливо перед приїздом якихось комісій, кидали на вантажні авта ще живих людей, які вже не могли ходити, і відвозили на кладовище.

Найжорстокішою наругою над селянами були післані на село агітбригади з концертами. В холодному, обдертому сільбуді напівголодні, худі артисти співали пісень сталінської доби, де основним "героєм" був "батько" Сталін, який ніс людям щастя.

Отже, коли я чую заклики... повернутися у "братський союз" голодоморів, катувань, розстрілів, тюрем та ГУЛАГів, то хочеться кричати. Кричати, щоб нарешті почули не тільки глухі "ідейно", але й глухі душею і серцем..."

Голодомори як метод винищення селянства на Прилуччині

Олена МАРЧЕНКО,

викладач Прилуцької філії МАУП

Голодомори в Україні у XX ст. - це не стихійне лихо, пов`язане з природними катаклізмами: посухою, недородом, а, насамперед, спосіб упокорення українців, геноцид, планомірно спланована й усвідомлювана більшовиками широкомасштабна акція боротьби з непокірним українським селянством. І якщо в 1921-1923 рр. більшовики ще не все контролювали в Україні, й інформація про голод поширилася світом, знайшла відгук співчуття та допомогу від світової громадськості, то у 1932-1933 рр. причини й наслідки голоду свідомо замовчувалися та ретельно приховувалися.

За теорією марксизму-ленінізму знищення будь-якого соціального класу не передбачає умертвіння людей. Мова йде про перетворення соціально-економічного ладу, який забезпечує відтворення соціального становища класу. Саме так і трактувалося питання про ліквідацію куркульства до того часу, доки на рубежі 20-30-х рр. не відбувся перехід від форсованого розвитку в економіці й авторитарного деспотизму в політиці.

Жорстока розверстка плану розкуркулених по районах і "перегини" на місцях призвели до масових репресій, які згідно з інструкціями від 8 травня 1933 р. зменшилися. І розкуркулення пішло на спад. Але воно підірвало продуктивні сили сільського господарства і стало однією з причин голоду 1932-1933 років.

Та джерела вказують і на іншу причину голоду - посуху, але Р. Конвест і Б. Кравченко, стверджують, що врожай 1932 р. лише на 12% був меншим від середнього показника 1926-1930 рр., тобто харчів не бракувало. Проте, ігноруючи заклики і попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі на 44%. Таке рішення та його жорстокість прирекли мільйони людей на смерть.

Щоб здійснювати свою голодоморську політику, у серпні 1932 р. партійним органам місцевої влади надали юридичне право конфіскації зерна у хліборобів, водночас було введено в дію бузувірський закон, що передбачав смертну кару за т. зв. "розкрадання соціалістичної власності". Цей закон передбачав і більш "м`яке" покарання - 10 років виснажливої праці в ув`язненні. У листопаді Москва видала закон, що дозволяв давати селянам зароблене на трудодні колгоспне зерно, тільки за умови виконання плану державних заготівель.

Вивчаючи джерела, що свідчать про форми вилучення виконавцями зерна в селян, звертаєш увагу на пояснення мотивації їхніх дій: "Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології" [1].

Партійні активісти конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: "У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов`язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім`я справи. Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства" [2].

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. ставленик Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, який керуючий кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!" [3]. Відомо, що радянська статистика висвітлювала все, що хотіла влада того часу (роздратований результатами перепису 1937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін розстріляв керівників програми перепису). Архівні матеріали того часу залишаються, в основному, недоступними. Тому важко визначити кількість померлих із голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв в Україні 1932-1933 рр. коливається в межах від 3 до 6 млн чоловік. У той час як в Україні та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Це пояснюється тим, що згідно з першим п`ятирічним планом "Україна... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу" [5]. У передовій статті "Правди" від 7 січня 1933 р. під назвою "Україна - вирішальний фактор зернозаготівель" перед республікою ставилися непомірно великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27% загальносоюзного врожаю зернових, виконувала аж 38% плану зернозаготівель. Із огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому в Україні, як ніде, режим здійснював свою політику - з усіма її страхітливими наслідками - швидшими темпами, ніж в інших республіках. Василь Гроссман, радянський прозаїк і колишній партійний активіст писав: "Було ясно, що Москва покладає на Україну великі сподівання. А результатом стало те, що найбільший гнів вона спрямувала проти України. Нам казали, що на Україні приватновласницькі інстинкти сильніші, ніж в Російській республіці. І справді, на Україні справи йшли набагато гірше, ніж у нас" [6]. Інші вважають, що застосування голодомору було для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Він казав, що "селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням" [5]. У 1930 р. провідна українська комуністична газета далі розвинула це ототожнення, заявивши: "спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму - індивідуальне селянське господарство". Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною колективізації-індустріалізації. В гіршому ж, він свідомо застосував голод, змітаючи всякий опір у особливо неспокійній частині його імперії. Вартим уваги аспектом є намагання викреслити голодомор з пам`яті суспільства. В усі часи радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду. Якби масштаби геноциду стали відомі світовій громадськості, то, цілком очевидно, це завдало б серйозної шкоди тому іміджу країни, що його прагнула створити Москва. Деякі західні газети пові-домляли громадськість про голод, але теж замовчували його страхітливі масштаби. На Заході важко було повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від гуманітарної допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно обставлені режимом подорожі по СРСР, такі всесвітньо відомі діячі, як Джордж Бернард Шоу та колишній прем`єр Франції Едуард Еріо, поверталися, захоплено оповідаючи про радянські досягнення, про задоволених і ситих селян. Підлещуючись до Сталіна, московський кореспондент газети "Нью-Йорк Таймс" Уолтер Дуранті неодноразово в своїх статтях заперечував існування голоду (хоч у приватних розмовах допускав, що від голоду, можливо, загинуло 10 млн чоловік). "За глибину, об`єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність" його репортажів з СРСР у 1932 р. Дуранті нагородили Пулітцерівською премією.

Західні уряди знали про голод, та їхня позиція в цій справі була подібною до викладеної в одному документі Британського міністерства закордонних справ: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії, аналогічної тій, що з`являлася в пресі... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним". До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р. Конквест, "ганебним було не те, що вони виправдовували дії Рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя" [8].

В експедиційному загоні середньої ЗОШ ї 3 "Краса і біль України", за напрямом "З попелу забуття" досліджували трагедію Голодомору (1932-1933 рр.) на Прилуччині. Серед нас живуть свідки тих подій. Пам`ять - нескінчена книга, в які і записано все: і життя людини, і життя країни. Та ж багато сторінок вписано кривавим і чорним! Читаєш і подумки здригаєшся від жаху.

Моторошний парадокс: умирали на всеплодющих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах і на лавах промерзлих вокзалів, поодинці та сім`ями, вилягали роди та села.

Важко навіть через багато років ступати болючими стежками трагедії. Не віриться, що тут, в Україні, раптово зник хліб і люди залишилися без зернини.

Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. У 1933 р. Сталін, говорячи про підсумки першої п`ятирічки, заявив:"Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської влади" [5]. Після такої заяви мало хто міг наважитися висловити іншу точку зору.

Про жахливий голодомор ми дізнаємось із спогадів тих, кому пощастило вижити. Марія Кіндратівна Пасічник, яка проживає в селі Даньковка, згадує: "Від голоду в нашій сім`ї померли батько та п`ятеро дітей. Масове вимирання в селі почалося з початком березня 1933 року. Коли розтанув сніг, почався справжній голод. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу "локшини", і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп`яхи, проліски, іван-чай та кропиву. Липа, акація, щавель та інші рослини, які складали основний раціон родини, не мали в собі багато білків. Слимаків, що трапляються лише в деяких місцевостях, варили, юшку споживали, а хрящове м`ясо дрібно рубали, перемішували з листям і їли".

Анастасія Іванівна Кутова, яка проживає в селі Сергіївка згадує: "Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми. Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор, лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми бачили чоловіків і жінок, які лежали ниць, із розпухлими обличчями та животами, з очима позбавленими будь-якого виразу. Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста. Сільські фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш. Та й з міста вже ніхто не приїжджав. Навіщо це тепер? "

Віра Федорівна Пироженко, яка проживає в селі Канівщина з болем згадує: "Доводилося їсти товчену кору дерев, солому, кропиву. Вночі крадькома ходили на поле, щоб зібрати трохи зерна. Нам не було що їсти, то їли жаб. Міняли одежу в інших селах на продукти. І так вижили. А сім`я сусідів померла повністю".

Драконівські хлібозаготівлі призвели до того, що голод почався ще восени 1931 року. Тяжкі поневіряння селян, пов`язані з масовим вилученням хліба, позначилися і на дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Більшість земель залишалася незасіяною, бо не було чим і кому сіяти.

Весною 1932 майже всі поля села Канівщини не були засіяні, таке ж сталося і в Рокитнянській артілі, бо нічим було годувати коней - основну у той час тяглову силу.

Якщо в 1932 р. на Прилуччині нараховувалося 15 тис. коней, то на початку 1934 р. їх залишилося близько 3500. Сільське господарство неспроможне було впоратися з найменшим планом хлібоздачі.

У березні 1933 було оголошено ще один надранній засів, коли селян змушували сіяти зернові в майже мерзлу землю. До кінця березня всі колгоспи Прилуччини "успішно" провели посівну в холодну, мокру землю. Мокра земля підсохла, взялася кіркою, а зернові так і не проросли. Зерно пропало.

Спогади Леоніда Карпилянського: "Крім масової смерті від фізичного виснаження, епідемій, канібалізму селяни гинули і від смертних вироків. Тисячі було засуджено згідно із законом про "п`ять колосків". Одного селянина засудили до страти за те, що у нього в хаті знайшли десять кілограмів колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. До 10 років концтаборів одержували ті, хто зрізав кілька десятків колосків, врятовуючи від смерті своїх дітей, на власній ділянці. Одну жінку, не пам`ятаю, де це сталося, ув`язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. За кожну цибулину - рік".

14-літній Андрій Шептун із с. Боршни Прилуцького району декілька днів не мав ані крихти в роті, тож і пішов на крадіжку. Вкрав у своєї тітки грамів сто сала. Голова сільської ради та двоє жителів села схопили Андрія, витягли його до кузні, затиснули ноги в лещата і били молотком до тих пір, поки не забили. Ту т же, біля кузні, тіло і закопали.

У Макіївці виявлено факт людоїдства. Колгоспник Микола Хоменко (19 років) з`їв свою сестру 8-ми років, у цій сім`ї мати померла з голоду й десь подівся менший брат О. Хоменко (12 років). Є підозра, що й цього хлопця зарізано.

У селі Ряшки, згадує Дмитро Степанович Головко, від голоду загинуло близько 800 його односельців. "У село приїхали спеціальні продовольчі загони, які забирали все до нитки. Виснажені люди падали на вулицях, під тинами. Вмирали сім`ями, кутками, вулицями. Селом їздила підвода, збирали померлих і ховали в братські могили. У людей було забрано останній шмат, останню надію на поряту-нок. Хіба можна про це забути?"

Ось що розповів Микола Антонович Загреба, житель Прилук: "Не голодували лише ті, хто мав роботу та продуктові картки. Але на них за один раз можна було купити тільки кілограм хліба, а постачали його вкрай погано. Того, що завозили у крамниці, ледве вистачало для привілейованих класів. На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Так, деякі городяни допомагали селянам переховуватися від міліції. Медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, які перебували в місті нелегально. У містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. А на тих, котрі якось ще животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно, їх зганяли докупи, впихали в залізничні вагони і перевозили на глухі станції, скидали до ями і залишали на призволяще".

Переважна більшість селян-одноосібників до кінця травня сіяти так і не почала. Яка ж причина цього? Невже затялися, вирішивши краще вмерти голодною смертю, ніж вирощувати і віддавати хліб невідомо кому й за що. Однак це могли зробити найбільш мужні й запеклі. Але ж не сіяли. Чому?

Єдиний висновок: на Прилуччині весною 1933 р. сіяти було нікому. Куркулів, чи вірніше сказати "хліборобів-господарів, "ліквідували як клас", тобто знищили майже повністю, а одноосібники вимерли від голоду. В них забрали запаси хліба, худобу, птицю. Хто ж міг вижити в тій скруті, та ще й сіяти?

У травні на Прилуччипі трапився чи не найперший за ті тяжкі роки терористичний акт з боку скривджених. В селі Охіньках Іван та Кирило Яцуни серед білого дня вбили голову сільради, комуніста Гаврила Хижняка і голову земельної комісії Івана Клочка.

15 березня 1933 р. в "Правді Прилуччини" чи не вперше, мабуть, проскочило слово "голод". Ішлося про "мобілізацію" посівних матеріалів у Дідівському колгоспі: "член управи Гарагуля навіть вдався до куркульської провокації, він заявив, що, мовляв, колгоспники самі пухнуть з голоду і запропонував зробити у всіх колгоспників обшуки, мовляв, тоді побачите, що хліба ні в кого нема. Гарагуля в управі не самотній. Мовчанням його підтримують усі члени управи".

На 16 червня закінчили сівбу всього 18 колгоспів з 86. 3а "ганебне" відставання в сівбі Прилуччина була занесена на т. зв. "чорну дошку", а це вже означало повний бойкот від держави.

У цей чи не найважчий період голодомору, ні чим іншим як знущанням над голодними людьми була постанова Прилуцького райкому й виконкому від 14 червня про виконання м`ясоподатку, в якій похвалили голів сільрад Мільки, Валки й інших за те, що вони "по-більшовицькому розгорнули роботу над виконанням м`ясоподатку". Відмітили голів, які не здали м`яса зовсім. Про інших мовчать, бо про яке м`ясо могла бути мова. Хіба що з дохлих коней, чи отих дорізаних телят, яких замучив у ярмах нетяжинський голова Куриленко (використовував телят як тяглову силу).

На Прилуччині розпочалися довгождані жнива 1933 р., їх довго чекали, на них покладали великі надії. Одні хотіли б усі хлібні ниви обплутати колючим дротом, виставити вартових, над кожним поставити контролера чи наглядача з нагаєм, а ще краще з револьвером.

Прилуччина жнивувала. Той, хто дожив до нового хліба, мав уже реальний шанс вціліти у свідомому знищенні, яке звалося Голодомором. Прості люди вже ніколи не забудуть і не простять смерті своїх дітей і близьких. Та все ж жоден з організаторів голо-домору та їх найближчих помічників так і не одержав по заслузі. Тій дрібноті, що з усіх сил старалася "виправдати високе довір`я", довелося на своїй шкірі відчути повною мірою силу народного гніву. Наприклад, на початку серпня в селі Крутоярівці селяни вбили на полі працівника Прилуцького харч-промкомбінату Федора Чорноморця, як писала газета: "одного із відданих партії та радвладі борця..." Про таких відданих писали в газетах, на їх похоронах проголошували промови, називали героями.

В. Удейський, який проживає в селі Ладан, розповів нам: "Я чув розповіді ветеранів Ладанської комуни про те, як під час голоду до них завітав тодішній всеукраїнський староста Петровський. Голодні люди намагалися його стягнути з трибуни, а він безпорадно розводив руками, а з очей капали сльози. Не знаю, наскільки правдива ця розповідь, але вона не характерна для того моменту. Це скоріше був виняток із тодішніх політичних правил. Всі партійні діячі того часу, починаючи від кремлівських апартаментів і до провінції, замовчували причини голоду, або свідомо брехали народу про події на Україні".

Спланований і реалізований комуністичним режимом Голодомор поставив на грань саме існування української нації. Це була єзуїтська, людоморська акція на знищення цілого народу. Кров мільйонів загиблих стукає в наші серця. І ми зобов`язані зробити все, аби пам`ять про них завжди була живою для нинішніх та прийдешніх поколінь.

Матеріал Інституту історії України НАН України "Голодомор 1932-1933 років - геноцид в Україні"

1932-1933 роки. Хроніка подій

Документальні підтвердження відповідності дій офіційної влади СРСР статті 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року "Про попередження злочину геноциду і покарання за нього"

Матеріали щодо громадської думки стосовно Голодомору, ставлення світової спільноти до трагедії

"Ти що, ще не здох?"

Цитата, винесена у заголовок, не є чорним гумором. Це уривок із спогаду мешканця с.Брусилів Чернігівського району про трагедію своєї родини і односельців в 1932- 1933 рр. у новій праці члена Асоціації дослідників голодоморів в Україні, доцента Чернігівського педуніверситету імені Т.Г.Шевченка, кандидата історичних наук Тамари Демченко "Колективізація та Голодомор 1932-1933 рр. на Чернігівщині". Виживши у той жахливий час, згаданий селянин назавжди запам`ятав, як підручні радянської держави проводили хлібозаготівлі: "Але навіть тоді, коли у людей вже не залишилося хліба, ходили по дворах. Бувало, заходили до хати, у кого що-небудь варилося у печі, виймали горщик: тут-таки, посеред хати, його розбивали! А коли людей стрічали на вулиці, то дивувалися і казали: "Ти що, ще не здох?". Тоді навіть слова не було такого "вмер", всі казали "здох". Люди не вмирали, а здихали. Наша сім`я з трудом виживала". Таких вбивчих фактів комуністичного злочину у посібнику чимало.

Його видав Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів разом з управлінням з питань внутрішньої політики та зв`язків з громадськістю та управлінням преси та інформації облдержадміністрації відповідно до Обласного плану заходів на 2007-2008 роки у зв`язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 рр., затвердженого розпорядженням голови Чернігівської обласної державної адміністрації від 17 травня 2007 р. N200.

Посібник адресовано заступникам голів райдержадміністрацій, заступникам голів районних рад, заступникам голів міських рад міст обласного значення з гуманітарних питань, державним службовцям та посадовим особам місцевого самоврядування, які вчаться за професійною програмою підвищення кваліфікації, всім, хто цікавиться історією України та рідного краю.

Відкривають працю молитва за упокій душ всіх невинно загиблих від голодоморів і репресій. У своєму вступному слові настоятель церкви святих мучеників Чернігівського князя Михаїла і його боярина Федора протоієрей Олег Сіренко (м.Чернігів) задав слушне питання: "Розмірковуючи про усе те жахливе й безглузде, що випало зазнати нашому народові в часи голодоморів від більшовицького режиму, ми запитаємо в себе, в своїй совісті: заради якої такої "благої" ідеї так знецінювали людське життя і людську гідність, чи насправді заради світлого майбутнього винищувався цілий народ, його воля, його душа?". А відомий український історик, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка Сергій Білокінь в іншому вступному слові під назвою "Голодомор у нашій історії" підкреслив: "Ідеологія большевизму, сама теорія марксизму-ленінізму містить виразний людиноненависницький інгредієнт". Він так пояснив мету цього злочину планетарного характеру: "Большевики ніколи не приховували, що займаються селекцією нового типу населення і прагнуть витворити єдиний совєцький народ. Природна річ, це передбачало знищення певної частини людської популяції".

Чернігівський історик Т.Демченко, спираючись на документи комуністичної влади, тодішню місцеву пресу та спогади очевидців, переконливо висвітлила одну з найстрашніших сторінок української й чернігівської історії - колективізацію й голодовбивство. У висновку вона сумно підкреслила: "На Чернігівщині вирішальний період боротьби за суцільну колективізацію розпочався після заснування області (жовтень 1932 р.). На практиці спроби дотягти показники по кількості усуспільнених дворів до загальнореспубліканського рівня означали люте переслідування "куркулів", тобто одноосібників, та надзвичайні по своїй жорстокості й брутальності заходи по хлібовикачці. Вони продовжувалися упродовж всього 1933 р., посилюючи нестерпні муки голодування. Тільки у 1934 році чернігівське обласне керівництво змогло відрапортувати, що колективізація здійснена. Вона обійшлася у 363 тисячі людських життів".

Привертає увагу, що автор не тільки системно змалювала історію цієї трагедії на Чернігово-Сіверщині, але присвятила цілий розділ "Протидія колективізації", в якому показала, на жаль, безуспішну спробу селян боронитися.

У посібнику вміщені нормативно-правові акти, фотоілюстрації з експозиції Чернігівського історичного музею імені В.В.Тарновського, документи та фотокопії з Державного архіву Чернігівської області, відомі фотокартки тих часів, які наочно демонструють реальність тогочасної голодової катастрофи.

Історик із вдячністю згадує людей, які внесли вагомий внесок у з`ясуванні правди, збереженні пам`яті жертв Голодомору. Зокрема, є фотокартки організатора збирання свідчень на Прилуччині Георгія Гайдая (1939-2005) та співробітника краєзнавчого відділу Чернігівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені В.Г.Короленка, упорядника довідника про голодомор на Чернігівщині Людмили Студьонової.