06-07-2010 10:53

Цитати зі свідчень очевидців Голодомору 1932—1933 років в Україні

ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ

Бахмацький район

БОНДАРЕНКО Володимир Олексійович 1926 р. н., м. Бахмач

Це було на моїх очах: мертвих людей (жінок, дітей) звозили в бурти, а потім скидали в яму, і доки не заповнять яму – не закидали. Прикидали лише трохи, бо земля була мерзла, тому весною собаки ноги людські тягали... Поховані люди були страшні: пухлі і наче скляні.

Пам’ять народу неубієнна: спогади очевидців. Бахмацький район. (Свідчення про голод 1932 – 1933 рр. на Чернігівщині) / Упоряд. Т. М. Стрикун. – Чернігів, 2003. – С. 23 – 24.

Опитувач – Харченко Анастасія Миколаївна, учениця Кропивненської ЗОШ І-ІІІ ст.

Опитуваний – Євтушенко Ганна Микитівна, 1922 р.н., вул. Центральна, № 11, с. Кропивне Бахмацького р-ну Чернігівської обл. (померла 12.05.2007 року)

Голодомор 1932-1933 років – одна з найтрагічніших сторінок в історії України. Досі ми не знаємо всієї правди, наскільки утаємниченої свого часу, що й тепер не всі документи про голодомор побачили світ; не всю правду про жертви і катів нашого народу знаємо. Голодомор – це роки знищення українського народу. Згадує Євтушенко Ганна Микитівна: „ В ті часи старшій сестрі було одинадцять років, мені – десять і меншій сестрі – дев’ять років. Жила сім’я не бідно. У господарстві було порося, земельна ділянка, де вирощували картоплю і жито. Того року урожай не був великий, але до нового вистачило б. Як тільки зібрали урожай, то на другий день прийшли якісь люди і забрали те зерно, але не все, тому що батько трохи зміг заховати. Також забрали і порося. Коли зібрали урожай картоплі, то її теж забрали, і на цей раз не всю, так як мати з батьком теж трохи заховали. По селу ходили бригади, які забирали в людей все до зернини. Хто зміг заховати щось із продуктів харчування, той і вижив. Коли в нас забирали картоплю, то ми втрьох із сестрами стояли біля вікна і плакали. Ми думали, що нам нічого буде їсти, і ми помремо...

Якщо дізнавались, що в когось із людей є щось приховане з продуктів, то цих людей забирали із собою, і назад у село вже ніхто не повертався, і ніхто не знає про їхню долю.

Забирали хліб у людей. Багато хліба пропадало в коморах у той час, коли односельцям нічого було їсти.

Весною було краще, з’явилася трава, яку можна було їсти. Варили юшку з лободою. Збирали квіти акації, сушили, перебирали, мати пекла з них млинці.

Понаїдаємося їх, а потім починається нудота і рвота. Тоді в нас опухли ноги і були, ніби колоди, а пальці – ніби надуті. Одного разу батько дістав десь торбинку зерна, і мати напекла млинців. Ми були раді, що є хліб. Нам давали по одному млинчику, тому що зразу багато не можна було давати, та й багато не було. Так день за днем і пережили голод. Це були важкі два роки, але ми вижили. З голоду в селі померло небагато людей, а хто саме, вже й не пам’ятаю.”

Опитувач – Мархель Ганна Михайлівна, секретар Кропивненської сільської ради.

Опитуваний – Харченко Ганна Михайлівна, 1923 р.н., вул. Гагаріна, № 32, с. Кропивне, Бахмацького р-ну Чернігівської обл. (померла 21.05.2007 року)

„Під час голоду мені було десять років. На моїх очах помер батько. Після смерті батька залишилось нас троє дітей і мати. Всі були голодні, просили у матері їсти, а у відповідь чули тільки плач матері. Мати ночами не спала, думала, що ж нам дати їсти, де взяти, щоб ми не повмирали. Мати ходила по людях, просила милостиню. Якось мати принесла з пригорщу лушпайок, зварила їх, сама не їла, а віддала нам, дітям; ми посьорбали і полягали спати. Повставали вранці, немає більше, немає чого їсти. Їли все, що можна їсти: квіти акації, ягоди пасльону, різний бур’ян, зривали з кліверу голівки, їли зав’язь яблук та груш. Ходили по ярах у пошуках щавлю. Коли підстигали на полях колоски, то ходили красти їх, сушили їх, виминали, а потім варили затірку. Тільки цим і жили. Ось так жили і харчувалися.

У селі під час голоду померло багато людей, більшість з них – маленькі діти. Все ж наше село зазнало менше горя, менше втрат людей, адже є такі села, в яких залишалось мало людей, а більшість повмирали.

У ті роки всі терпіли біль і страждання. Дивлячись на горе інших людей, ми не мали змоги їм допомогти, тому що і самі були такими.

Біль і страждання, яке не можна терпіти. Плач, якого не можна стримати. Тому нам потрібно робити все для того, щоб не було голоду, такого, як у ті страшні роки. Не дай Господи нікому!”

Згадує Бондаренко Анастасія Василівна, 1914 р.н., вул. ім. Беззуба, № 12, с. Кропивне

„Голод у селі тривав два роки – 1932-1933 роки. Люди, щоб вижити, їли квіти акації, траву, листя. Весною, коли пололи буряки в колгоспі, то їли сходи цукрових буряків. Для шкідників сільськогосподарських культур на полях у коритчатка наливали відходи з цукрової промисловості (патоку), люди вмочали коренеплоди цукрових буряків у патоку і їли. Найтяжчим був 32 рік.

Сусіди Ткаченки, щоб вижити, з’їли корову і шкіру з корови, харчувалися травою, листям, квітом. Щоб добути харчі, міняли одяг, простирадла та інші домашні речі на їжу.

Із рідних у період голодомору ніхто не помер, вижили через те, що тримали корову, яка була єдиною годувальницею.

Пам’ятаю, що померли наші сусіди: Черненька Євдокія Афанасіївна, яка мала трьох дітей, але діти залишилися живими. Борсук Іван Мусійович помер після того, як після довгого голодування наївся на полі колосків жита і пшениці.

Люди вмирали тихо. Здавалося, вони боялися завдати болю тим, хто ще залишався якось жити. Діти були дуже кволі і наче прибиті загальною бідою і постійним голодом.”

Крапивний Володимир Іванович, 1926 р.н., вул. Молодіжна, № 32, с. Кропивне

„Сім’я наша складалася із 7 чоловік: батько, мати, дід, я та 3 брати. Проживали ми в селі. В ті скрутні часи їли клівер, квіти акації, лободу, траву, а коли достигали колоски жита, пшениці, то їх терли на камінцях і робили муку.

Із сусідами ділитись було нічим, так як самим їсти не було чого. Ніяка допомога сім’ям не надавалась. Від голоду померли дід та брат – Крапивний Андрій Іванович, 1928 р.н.

Черненький Микола Кузьмич, 1923 р.н., вул. Садова, № 21, с. Кропивне

„1932-1933 роки – страшні роки. Голодомор. Всі люди рятували себе, як могли. Діти ходили на роботу, щоб заробити кусень хліба, виходили на поле, шукали щавель. Від голоду люди пухли і помирали.

По селу ходили бригади, обшукували хати, і якщо щось із продуктів харчування знаходили, то забирали. Пригадую, як одного разу батько посадив нас, дітей, на піч на мішок, у який заховав трохи зерна, то ці люди перерили все, шукаючи чим поживиться, і навіть стягли нас з мішка і забрали все, аж до зернини, не лишивши нічого. Знайшли трохи квасолі, яку мати заховала, і теж забрали.

Коли жито почало наливатись, то батько з братом підуть, накосять, принесуть додому, дома натруть на жорні. Все робили так, щоб ніхто не бачив, потайки, а то б відняли, і ще й покарали. Їли листя з дерев, кропиву, клей на деревах.

Одного разу батьки десь роздобули і принесли небагато молока, не було і літри, то налили ще три літри води, щоб усім вистачило напитись.

Усі рідні пережили ті жахливі голодні роки. Вижили, ніхто не помер.”

Дяченко Ганна Іванівна, 1922 р.н., вул. Молодіжна, № 30, с. Кропивне

„На той час мені було 10 років, а в сім’ї, крім мене, ще п’ятеро дітей. Їсти було нічого тому, що все з дому позабирали: і худобу, і зерно, і картоплю. У колгоспі давали лузгу вівсяну, то ми її товкли і їли. Доїдали також лушпиння з картоплі. Коли настала весна, то із листків липи і кабанців ліпили і випікали пампушки. Брали також висадки буряка, товкли, щоб щось спекти. У ставках ловили молюсків, жарили і їли, хоч після цього виникала нудота.

Малі діти бігали на поле, збирали бур’ян – бугилу, очищали і їли. Їли квіти акації, збирали щавель у ярах. Із колосків вищипували зерно і їли.

Найбільше страждали старі і малі, які були дуже виснажені. Дітей відправляли по селу з вишитими рушниками, щоб поміняти їх на хліб.

З болем, з гіркотою на обличчі, зі сльозами на очах згадуються ті часи. Ті роки для всіх залишилися як глибока рана. Про це підтверджує своїми словами М.Будленький.


...Весна.
Село лежить в тумані.
Голодний рік, голодний день.
Йде-не йде, повзе по мертвих,
Й хвалити Бога, - хоч повзе.
Якби він знав, якби побачив –
Сини ростуть на лободі.
Сини Радянської держави!
Та знає вождь, усе він зна...
У вус всміхається лукаво...
Голодний рік. Жорстокий світе!
Дай хоч надію для живих.

Опитувач – Кроковна Любов Петрівна, завідуюча бібліотекою

Опитуваний – Лазарцева Олександра Павлівна, 1923 р.н., вул. Спортивна, № 8, с. Григорівка

„ В роки Голодомору мені було 10 років. Коли мені виповнилося 3 роки, померла моя мама, і я залишилась сиротою. Через деякий час тато одружився, привів у дім мачуху з сином. Їсти і так було нічого, то ми з братом ходили на поле, в ліс, збирали різні трави, особливо ми збирали лободу, сушили, перетирали на муку, і мачуха нам пекла млинці з лободи. Важкі були ті часи.”

Опитувач – Трохимець Катерина Миколаївна, соціальний працівник

Опитуваний – Лавріненко Олександра Тимофіївна, 1923 р.н., с. Григорівка

„Дуже важко було в роки голодомору. Від голоду люди пухли, помирали на ходу. Пригадую, йде людина по вулиці, і раптом падає, і все, більше вже не піднімається. Ось такий кінець. За несплату податків забирали все, що було: чи пшоно, чи мука. І корів забирали за облігації.”

Опитуваний – Шабалін Віра Семенівна, 1928 р.н., вул. Весела с. Григорівка

„Було дуже важко виживати у голодовку, їсти не було нічого. Дід помер від голоду, а ми вижили, тому що не забрали корову, яка нас врятувала. Із Великойваненкової сім’ї померли всі від голоду, і закопали їх усіх в одну яму. Лише дві сестри, які пішли у найми, вижили.”

Опитуваний – Маринченко Ганна Гаврилівна, 1928 р.н., вул. Весела, с. Григорівка

„Тяжко було жити, їсти не було, пухли від голоду. Забрали корову, урожай, залишили лише коня. Батько заробляв у колгоспі, щоб не померли діти.”

Опитуваний – Ольшаник Олександра Петрівна, 1923 р.н., с. Григорівка

„Люди дуже страждали, не було що їсти. Їли жом, макуху і цвіт кліверу, пухли від голоду.

В ті часи померли дід і баба, тобто батькові мати і батько. Але не було за що ховати, то викопали яму і в одну поховали.”

Опитуваний – Кравець Павло Федотович, 1923 р.н., с. Григорівка

„Коли розпочалась голодовка, мені було 10 років. Не було чого їсти. Їли буряки та бур’ян. Люди, що помирали від голоду, валялися і під забором. У кого що було з продуктів, усе забирали. Від голоду померла старша сестра, а також Бідний Микола Тимофійович. Радянська влада все забрала, насилали „поляків”, щоб усе забирали, щоб люди від голоду помирали.”

Опитуваний – Петлай Тетяна Яківна, 1923 р.н., с. Григорівка

„Важкі були ті роки. Не дай, Боже, їх нікому пережить. Пам’ятаю, що від голоду помер наш сусід – Охотник Митрофан.”

СПОГАДИ

Село Бахмач (Бахмацька сільська рада)

Хільчевська Віра Петрівна, 1925 року народження

Пам`ятаю, що під час колективізації в селі діяла "бригада" людей, які забирали все до останньої крихти. Цим займались Лазарева Палажка та Градіщук Мотря Кир`янівна, яка у Віри Лук`яниці, що жила на Стоковій, забрала борошно, яке було сховане за Іконою.

Під час голоду мені було 8 років. Пригадую, що справжньою радістю було, як батько приносив трохи хліба. У нас була корова. Мати казала: "їжте хліба мало, а молока багато".

Найбільший голод був весною 1933 року, під час якого померли мої дідусь і бабуся (батькові батьки) - Лященки Яким і Лукера, і їхні сини, мої рідні дядьки Андрій, Іван, Григорій Лященки. У них корови не було, то не було чого й їсти.

Я пам`ятаю, як померла моя бабуся. Було це так: ми наварили картоплі, сіли вечеряти, а тут прийшла й бабуся. Вона попросила кислого молока. Мати поставила молока кислого й свіжого. Бабуся попила і аж підстрибувала, говорячи: " От і сила у мене з`явилася". Потім вона зібралася йти додому, але, пройшовши 5 хат, сіла під двором, не маючи сили йти далі. Її відвезли до хати, а на ранок вона померла, полопалися кишки.

Не пригадую більше нікого, щоб хто помирав на Деркачівці. Але по вулицях ходили "чужі" люди, які просили милостиню і помирали прямо на вулиці. Людей ховали на тому місці, де зараз ферма, яка раніше звалася "скотомогильник".

Лященко Микола Євдокимович, 1911 року народження

До 1932 року працював на шахтах Донбасу, але повернувся, щоб допомогти рідним вижити під час голоду. У матері, коли приїхав, залишилося лише 15 відер картоплі для посадки. їсти було нічого. Пішов на роботу, але давали лише пуд борошна на місяць. Врешті влаштувався на сіно пункті в м. Бахмачі. Пресував сіно для армії. За три місяці роботи заробив 3 мішки борошна.

Від голоду померли мої сусіди: Лященко Яким Трифонович, його дружина, двоє синів, зять, онука.

У Лященка Пилипа Трохимовича померли - батько, брат, сестра. Була у них корова недійна, але не зарізали її, тому й померли.

Прилепко Андрій Назарович, 1922 року народження

Сім`я складалася з 5 чоловік: батьки, син, дочка, бабуся. У батька було до 5 га землі, корова, 2 коней, овечки, свині, величезна хата, крита залізом, сарай, клуня, окрема комора. У своєму господарстві працювали самі. Батько в колгосп не записався, бо був інвалідом, записалась тільки мати. Пізніше, після голоду, записався й батько. Нас не розкуркулювали.

Пам`ятаю, як під час голоду мати сховала у підпіччі горщик квасолі і замазала його. О першій годині ночі прийшло троє чоловік: один з них (прізвище Рубан) поклав на столі наган, і почали вони шукати зерно, але нічого не знайшли. Була у нас тільки картопля на городі. Приходили неодноразово за грошима в рахунок податку і так, як грошей не було, то забрали той горщик з квасолею.

Мали ми тоді корову, але пухлими в сім`ї були всі. Ледве вижили. Сусід наш (Синько), який працював бухгалтером на маслозаводі в м. Бахмач, якось ішов додому, не дійшов 200 м і помер. Корови у них не було. Через тиждень і дружина його померла. їх дітей: Віру, Олексія, Володимира взяв на забезпечення колгосп. Інша сім`я, Рубанів, жила через 4 хати. Померли всі. Корови не було і в них.

Якось одного разу прийшли до нас двоє чужих чоловіків. Батько саме варив картоплю надворі. Мати й каже: «Дай їм по картоплинці». «Та ні, у нас же пухлі діти» - відповів він. Все-таки мати випросила у нього по картоплині кожному. Вони з`їли по картоплині, дійшли до лісу і попадали обоє мертві. Мати ще й ходила в колгосп за підводою для померлих.

Шульган Федір Марковим, 1928 року народження

У нашій сім`ї було 4 дітей. До колгоспу не вступали, тому були розкуркулені. З господарства забирали все: харчі, одяг, худобу.

Під час голоду мені було лише 5 років, тому дещо пам`ятаю сам, щось чув від матері.

1932-1933 роки були неврожайними. Саме тоді відбувалось «викачування» продуктів, харчувалися, чим прийдеться. Наприклад, млинцями з макухи, вареним лушпинням картоплі, супом із кропиви. Від голоду були пухлі люди навіть у нашій сім`ї. Мати розповідала про те, як у 1933 році від голоду померло двоє сусідських дітей. Їхні батьки ходили в сусідні села просити милостиню, а коли повернулись, то діти - доньки вже померли. Голодна смерть обминула нашу родину. Та померла майже третина села.

Було мало сімей, у яких би не помирали чи то діти, чи батьки. Траплялись випадки, що вимирали цілі родини.

Випадків людоїдства в селі не траплялось.

Під час голоду 1932-1933 років в селі було багато «прийшлих» людей, які ходили по дворах і просили їсти. Згадую такий випадок, коли маленький хлопчик уночі заліз до погреба з надією знайти там щось поїсти, а на ранок його знайшли мертвим.

Костянецький Федір Юхимович, 1923 року народження

Вступ нашої сім`ї до колгоспу був добровільним, батько пішов найпершим. Завдяки цьому наша сім`я розкуркулена не була. Пам`ятаю, що урожай у ті роки був непоганим, особливо вродило зерно, але несприятливі умови, постійні дощі, заважали його зібрати. Згнила майже вся пшениця, але люди збирали ці гнилі колоски, сушили, а потім розтирали їх вручну на муку. Під час голоду збирали цвіт конюшини, липи, варили навіть гнилі буряки та картоплю, що збирали на полях.

Під час голоду моя мати здала сережки і каблучку в обмін на муку.

По селу ходили «прийшлі» люди, які просили щось попоїсти. Їх було дуже багато. Люди помирали прямо на вулицях і їх ховали в одну яму.

Думаю, голод стався тому, що спеціальні бригади викачували у людей хліб. Ті, хто входив до цих бригад, були дуже нахабні та жорстокі, а ще гірше було те, що вони були нашими односельчанами.

З болем пригадую найтрагічніший і найстрашніший випадок, який стався в нашому селі: батько поїв двох п`ятирічних синів. Загалом в селі] померло від голоду близько 50 чоловік.

У нашій сім`ї ніхто не помер, але голод негативно вплинув на здоров`я.

Під час голоду найбільше постраждали одноосібники, адже колгоспникам хоч щось та давали з їжі. Одноосібники не хотіли вступати до колгоспу і найбільше мучились від голоду.

Безмозга Ганна Демидівна, 1914 року народження

Під час колективізації наша сім`я вступила до колгоспу. Багато односельців не хотіли вступати, то їх засилали в Сибір. Пам`ятаю сім`ю Цапів, які жили на тому місті, де зараз колгосп, їх теж було вислано.

В селі діяли "бригади" людей, які забирали все до останньої краплі. Не можу забути одну жінку, яка забирала у людей ворочки з насінням.

Під час голоду я жила в Даньківці у батьків. Дуже часто бачила, як прямо на вулиці помирали люди. У Даньківці була лікарня, люди туди йшли, там і помирали. Страшно було бачити, як на віз накладали людей стільки, що і віз не везе. Ховали на кладовищі, скидаючи всіх в одну яму.

Як жити? І не вижили б, коли б не корова. Більшість людей молоко врятувало від голодної смерті. Тоді молоду картоплю не копали, як зараз, а "довбали", вибираючи лише найбільші картоплини. Було надовба мати картоплі, то ми їли її з водою та лободою.

У нашій сім’ї було шестеро дітей, та ніхто не помер, бо батько працював на залізниці і йому давали пайок - борошно.

Кузьменко Олександра Степанівна, 1925 року народження

Наша сім`я, яка складалася з 7 чоловік, була бідною. Батько до колгоспу не вступив, хоча приходили і примушували. Спочатку він наймався будувати людям хати, а потім працював складачем на залізниці.

Пам`ятаю, що 1932-1933 роки не були неврожайними. Відбувалося викачування хліба, зерна, картоплі, квасолі, буряків, навіть моркви й цибулі. Забирали все, приїжджаючи машинами. Якщо не віддавали по-доброму, то дуже били і погрожували розстріляти.

Під час голоду в колгоспі нічого не давали. Щоб не померти, їли млинці з макухою, варили борщ з бурякової ботвини та кропиви, їли квітки, ловили ворон та зайців. Навіть були випадки, коли їли собак та котів.

У селі було дуже багато пухлих від голоду. Люди падали на ходу і вмирали.

В нашій родині від голоду померли четверо дітей, залишились тільки я, батько і мати. Від голоду померли мої брати: Іван Степанович Кузьменко, у 10 років, Микола Степанович Кузьменко, у 7 років, Костянтин Степанович Кузьменко, у 6 років, сестра Надія Степанівна, у 5 років. Поховані на кладовищі в с. Бахмач-1.

Померло дуже багато людей. Найчастіше, коли помирали батьки, то помирали й діти. Думаю, померло більше, ніж півсела.

Випадків людоїдства в селі не пам`ятаю і не чула від батьків. Ходили чужі люди по селу, просили дати що-небудь поїсти, але ніхто не міг допомогти, бо самі помирали від голоду.

Бадай Валентина Максимівна, 1917 року народження

Наша сім`я була заможною і складалась із шести чоловік. Батько був сином куркуля, то його було засуджено на 3 роки та відправлено в м. Благовіщенськ.

На початку 1933 року практично всюди на Україні не залишилося запасів продуктів. Зимові хлібозаготівлі фактично відривали останній кусок хліба в голодуючих, а треба було ще дожити до нового врожаю.

Значного врожаю у 1932 році не було. Продбригади займались вилученням картоплі і хліба в селах. Викачування відбувалось не у всіх, а вибірково.

Під час прополювання буряків, у колгоспі варили для "політниць" у казані суп із галушками. Повар своїм родичам виловлював галушки, а іншим - тільки юшку. Ще давали десь по 200 грам хліба. Макуха була доступною комірникам і тим, хто займався виробництвом олії. Всі інші пекли хліб Із лушпиння картоплі.

У селі працювали дитячі ясла, в яких добре годували дітей колгоспників. Наша сім`я бідувала, але ніхто не помер від голоду. У батьків були золоті прикраси, то вони їх поздавали в скупку.

Неїзжалий Михайло Архипович, 1929 року народження

Сім`я була небагатою і складалась із шести чоловік. Ми не були розкуркулені, бо батьки працювали на залізниці. Під час голоду їли все, що можна: макуху, конюшину та різні польові квіти.

У сім`ї не було засуджених "за розкрадання соціалістичної власності". Але людям не дозволялось збирати колоски на полях.

Під час голоду померли дві мої сестри. Не хочеться про це й згадувати.

Дубовик Михайло Федорович, 1927 року народження

Походжу з бідної сім`ї, в якій було сім чоловік. Вступ до колгоспу був добровільний. З нашої родини лише мати працювала в колгоспі, тому розкуркулена не була."Викачування" продуктів не було, бо не було чого забирати. Під час голоду харчувались лише недоїдками та тертим просом. Від голоду помер мій батько Дубовик Федір Васильович.

Левченко Антон Омелянович, 1913 року народження

Народився у сім`ї середняка, яка складалась з 10 чоловік. 1929 року почалась колективізація. Батько не хотів йти в колгосп, а я вступив.

Наша сім`я не дуже голодувала, але були люди, які померли від голоду: сім`ї Іваньків, Морозів, Назаренків та Сахно, які до того ж були розкуркулені. Організував наш колгосп Гайдай, родом із Тиниці. Він із бригадою виганяв людей із хат, забирав все майно. Мого батька також хотіли вигнати з хати, але цього не сталось, так як я служив в армії.

Думаю, що голод 1932-1933 років був штучний, щоб людей придушити, покарати за те, що не хотіли вступати в колгосп. Це Сталін хотів український народ знищити, за його наказом людей заарештовували нізащо і вивозили з рідних сіл.

Левченко Євдокія Григорівна, 1915 року народження

Наша сім`я складалася з 4 чоловік. У батьків було 5 десятин землі, 2 сараї, клуня, овечки, свині, 2 коней, корова і телиця. Батько не записався в 1929 році в колгосп (ТСОЗ називався), то все це у нього забрали. Від хати відірвали комору, сіни. Залишились без землі. Батько був справжнім хазяїном. Помер від голоду 1933 року, мати помела трохи пізніше.

У 1933 році товкли сухе листя кукурудзи і розмішували з водою. Також розмішували з водою полову (житню, пшеничну, просяну, крім ячневої, бо дуже жорстка). Насіння буряка товкли і, змішуючи з водою, пекли галети. Після цієї їжі на 14 днів все зцементовувалось у шлунку. Допомогла бузина - почала її стругати, варити і пити.

Левченко Онисим Дмитрович, 1931 року народження

У батька було 3 десятини землі. Він не захотів вступати до колгоспу, то забрали землю, клуню, комору, сіни. Під час голоду померло 6 дітей.

Іванько Петро Петрович, 1915 року народження

Сім`я складалася з батьків, бабусі та 6 синів. Були заможними - мали 25 га землі, 3 коней, 2 корів, млин вітряний. У колгосп вступали добровільно. Нашого родича, Назаренка Кирила Семеновича, виселили в Сибір за відмову вступити до колгоспу. Сім`я їх була середняцькою.

1932-1933 роки були неврожайними. Йшли дощі, а потім - засуха. Пам`ятаю, батько стеріг свою городину, щоб не покрали. Їли ми млинці (трохи картоплі, борошна і трави). Якось під час поминок по моїй бабусі до нас зайшла жінка, просила їсти. Поїла, і прямо в нас і померла. Ми її й поховали.

Ми вижили тому, що був запас. Було в батька й срібло (гроші). На них виміняли 2 чи 3 мішки борошна.

У нашому селі, вважай, через хату чи дві не було сім`ї, де б чоловік не помер з голоду. Було багато пухлих людей. Дуже багато було «прийшлих» людей, більшість з півдня.

Під час голоду лютував бандитизм: лізли до багатших та крали продукти харчування.

Харченко (Больбух) Марія Пилипівна, 1921 року народження

Походжу не з бідної, але й не з багатої родини залізничного службовця. В сім`ї, крім мене, було ще 2 дітей - брат Іван (1928 року народження) і сестра Галя (1925 року народження). Йшов 1931 рік, І мати добровільно вступила до колгоспу, а коли мені виповнилося 12 років, до неї приєдналася і я. Інакше не можна було, адже тоді сім`ю розкуркулили б і вислали на Соловки.

Голодомор навіки залишився в пам`яті. Ті роки були неврожайними. Представники влади ходили по хатах і відбирали у простих трудівників хліб й інші харчі. Дійшло до того, що люди закопували картоплю в землю, щоб зберегти хоч щось від «викачування». Колгоспникам видавали 300-500 г хліба, а в 1933 році взагалі нічого. Під час голоду їли лушпиння картоплі, траву, варену лободу. Важким ударом в ті роки для нашої сім`ї було пограбування, під час якого злодії з хати винесли останні харчі, в тому числі 2 мішки борошна, які приберегла на чорний день моя мати. Вони стріляли з рушниць, з будинку чулися голоси, крики, але ніхто з сусідів не прийшов на допомогу. Розслідування нічого не дало.

Від голодної смерті родину врятувала корова, яка в ті роки була справжнім скарбом. Молоко, сметану, сир та інше я носила єврейським сім`ям, а ті, в свою чергу, ділилися хлібом, цукром, іншими харчами, іноді давали гроші.

Багато людей у селі попухло та померло. В сім`ї, що жила навпроти, поховали 3 дітей. Пам`ятаю, як до будинку стукали чужі люди та просили їсти, бувало, помирали прямо під двором. Про людоїдство в селі не чула.

Найбільше від голоду постраждали колгоспники.

Прилепко Марія Герасимівна, 1921 року народження

Наша сім`я складалася з 7 чоловік: 2 батьків та 5 дітей. У нас була велика хата, 2 сараї рублені, комора, крита залізом, 2 коней, корова.

У колгосп не вступили, то в нас усе забрали, навіть 5 стаканів квасолі, що були сховані за іконою. Спочатку ми жили у клуні з ліси. Сніг падав, а ми сиділи на току у клуні. Мати ганчір`ям якимось укривала нас. Потім стали жити у дерев`яному погребі. Батько так і помер у цій землянці 1949 року. Під час голоду пухлою була моя сестра. Всі ми вижили завдяки тому, що батько зберіг золото. Його здавали в скупку, а натомість отримували борошно. Допомагала й тітка, дала цілий мішок полови з проса (ЇЇ чоловік вступив до колгоспу).

У селі бувало вийдеш до ставка за школою, а там лежать мертві люди. Під час голоду приходили до батька бездітні люди, хотіли мене вдочерити. Але батько не віддав, сказав: «Якщо і помирати, то всім разом».

Іванько Марія Іванівна, 1915 року народження

Хто пішов у колгосп, той врятувався, залишився живим. У мого свекра, Іванька Петра Захаровича, був млин, 15-17 га землі, кінь, то він не хотів вступати до колгоспу. Його товариш, який працював у сільраді, сказав: "Іди в колгосп, бо все заберуть і вишлють до Сибіру". Все-таки свекор записався у колгосп, все поздавав. А його син став працювати у колгоспі комірником. Жили вони непогано.

Мій батько вирішив вступити до колгоспу, хоча у цей час працював на вокзалі, та пізніше передумав, забравши заяву. За це його вигнали з роботи на залізниці.

Хто працював добре - той у колгосп вступати не хотів, а якщо не хочеш, то виганяли з хати. Люди плакали, так не хотіли йти в колгосп, бо треба було віддавати всю худобу. Як організовували колгоспи, то наче війна була.

У селі були розкуркулені: Прилепко, Бадай. В останнього забрали хату, а його самого вивезли на Соловки. Гурин (Циганкову) Катерину розкуркулили і вивезли на Урал, Онищенка Герасима і мою тітку Палажку вигнали з хати, то вони вирили землянку і там жили.

Знаю, що під час голоду померла сім`я Васечків: Палажка, Олексій і їхні діти: Сашко та Антоніна. їх обмотали в рядно, так і поховали. Вони померли тому, що весь час голодували, а тоді наїлися жита, то кишки й полопались.

У місті люди менше страждали від голоду, бо була залізниця, за роботу на якій платили мукою. Чоловік мій працював на залізниці, і я носила матері додому їжу.

Думаю, голодовку зробила влада, адже врожай був на все.

Гришко Андрій Олексійович, 1911 року народження

Сім`я була бідною, з чотирьох чоловік. Батько не захотів йти в колгосп. Він працював стрілочником на залізниці, але за відмову від вступу до колгоспу його звільнили з роботи. Після цього він змушений був поїхати у Магнітогорськ, де працював на залізниці, але загинув, потрапивши під поїзд. У сім`ї забрали сарай, клуню, колодязь, кобилу, і навіть скриню. Хотіли забрати й хату, але допомогло те, що я служив в армії. Залишилась в нас і корова, бо була записана на мою дружину. Під час голоду моєму сину було три роки, і лише корова допомогла йому вижити.

У 1932-1933 роках я служив на Далекому Сході і вчився на офіцерських курсах. Але із села прийшов папір, що мій батько не вступив до колгоспу, тому я з курсів був відрахований та відправлений в стройову солдатом.

Із села вивезли заможних людей, які так і не пішли в колгосп. Так, вивезли сім`ю Корпала, який мав 10 гектарів землі. Хати вивезених людей ішли то під контору колгоспу, то ще під щось.

Їсти було нічого. Сушили конюшину, із мерзлої картоплі робили крохмаль і пекли млинці. Багато людей помирало. Залишились живими ті, в кого була корова.

Путря Меланія Олексіївна, 1917 року народження

Я походжу з бідної сім’ї, яка складалась з семи чоловік. До колгоспу нас примусили вступити, адже хто не хотів, то забирали все, навіть їжу і одяг. 1932-1933 роки були врожайними, та хліб у людей було забрано. У колгоспі людям давали по фунту зерна на день, але не кожному - це залежало від того, хто, як і скільки працював.

Під час голоду їли конюшину - рвали, товкли у ступі і пекли з неї пампушки. Також пекли млинці з серцевини кукурудзяного стебла і з рижію. Рвали щавель та варили борщ. Щоб прогодувати велику сім`ю, мій батько, крім колгоспу, працював ще й на залізниці.

В селі було багато людей, пухлих від голоду. Деякі вмирали прямо на вулиці, біля ліс. У нашій сім`ї в той час були всі слабі, в батька починали пухнути ноги. Люди поскаржились вищим органам (яким саме - не пам`ятаю), і прийшов документ з наказом видавати кожному пуд борошна на місяці. Це допомогло вижити нашій сім’ї та іншим.

Дітей, у яких померли батьки, догодовував колгосп. Страшно згадувати, але у селі траплялись і випадки людоїдства. Так, жила сім`я, в якій було чотири чоловіки. Батько й син померли, залишились живі тільки мати й донька. Та голод дістав і їх. Мати, мабуть, не тямлячи, що вона робить, повідкушувала пальці своїй дитині. Почувши крик дівчинки, прибігли сусіди і забрали дитину до себе. Жінка через декілька днів померла.

Такого страхіття я не бажаю нікому. Пережити його було дуже тяжко. Може, хто мене й не зрозуміє, але краще я ще раз пережила б війну, ніж ще раз пережити голод 1933 року.

Село Піски (Пісківська сільська рада)

Табачок Пелагея Степанівна, 1919 року народження

Походжу не з бідної, але й не з багатої сім`ї, яка складалася з 5 чоловік (2 батьків і 3 дітей).

Вступ до колгоспу був „добровільним”. Примусив вступити голод. Коли по селу ходила бригада і забирала зерно для посіву в колгосп, батько заховав мішок ячменю, щоб якось прожити. Його знайшли і забрали. І ми залишились без нічого.

1932-1933 роки були мало врожайними. Деякі площі землі пустували, а в цей час бригади ходили від хати до хати і забирали все до останнього. Нишпорили по кутках, переривали землю, щоб щось знайти. Забирали все, що траплялося на очі: боби, зерно, свиней, коней.

Під час голоду в колгоспі давали так званий куліш, який складався із пшона, макухи, капусти і борошна. Все це варили у великому котлі і давали по одному ополонику. Їжа була погана. Доки було молоко, їли часник з молоком. Збирали різний їстівний бур`ян, з дому виносили одяг і міняли їжу.

Пухлих в селі було багато, помирали цілими сім`ями. В нашій родині була пухла від голоду старша сестра Олена. Але потім вона вступила до колгоспу, де їй дали кілограм жита, щоб поправитись. Тим самим вона врятувала нас від голодної смерті.

В селі найбільша смертність була серед дітей-підлітків. Наприклад, у сусідки тітки Мотрони померло 4 дітей, а в інших сусідів - п`ятеро. Коли помирали батьки, то громада села забирала дітей до колгоспу. Інколи діти, зостаючись сиротами, бродили по селу, деякі виживали, деякі помирали.

Дуже велика кількість людей, яких тоді називали «старці», ходили по селах і просили їсти. Багато їх помирало. Дуже тяжко було на це дивитися. На щастя, з нашої родини ніхто не помер.

Голод - найстрашніше, що ми пережили, не дай боже, щоб він повернувся назад.

Село Варварівка (Пісківська сільська рада)

Семеренко Анастасія Максимівна, 1914 року народження

Походжу із середньої сім`ї, яка налічувала вісім чоловік. Сім`я мала корову, плуг та рало, але все було забрано, навіть хустки, посуд та подушки. Бувало, доходило до такого, що ставали на стіл і забирали з ікон рушники.

В 1932 році я вступила до колгоспу, поставили ланковою. Працювали важко, адже на ланку колгосп давав 3-4 гектари землі. Після ланкової була і різноробочою: і косила, і молотила. За роботу в колгоспі не давали нічого, записували лише трудодні. Добрим було те, що робітників колгоспу годували.

Пригадую, що 1932-1933 роки були врожайними. Церква тоді була закрита, і її використовували як комору для зберігання зерна. Колгоспники засипали її зерном аж під стелю.

Бригада, яка "викачувала" хліб під час голоду, складалась з дванадцяти чоловік. Часто до неї входили найбідніші люди села. Вдень п`ють-гуляють, а вночі йдуть забирати.

Вдома у нас була ціла комора зерна, то спочатку його забирали мішками, а потім вже почали возами вивозити. Люди закопувати картоплю в землю, щоб хоч щось приховати, але бригади проштрикували крюками землю, викидали знайдену картоплю і забирали.

Під час голоду їли кропиву, лободу, сирий буряк, свиріпу і макуху. Пекли млинці з полови. В селі на полі стояла клуня, де зберігалась гречана полова. Люди крали ту полову, добавляли до неї сирий буряк, трішки картоплі і робили млинці.

Було багато пухлих від голоду людей. Казали, що в людині збиралась вода, і вона ставала схожою на бочку. З голоду померло 5 чоловік: дитину поховали на кладовищі, а решту вдома, в кінці городу, так як не було сили нести людей на кладовище.

Село Олексіївка (Пісківська сільська рада)

Савченко Іван Іванович

Наша сім`я була не дуже бідною, але й не багатою, в той час такі сім`ї називали середняками. Мали 6 га землі, яка на той час вважалася цінністю. Сім`я складалася з 6 чоловік: батьків і 4 дітей.

Вступ до колгоспу був повністю добровільним. Сім`я працювала в колгоспі і хотіла забезпечити себе хоч деякими харчами, тому що восени почався голод ще страшніший, ніж минулого року. Чому так сталось? Урожай 1932 був хорошим, однак в 1933 році всі харчі, які були в селян, «повикачували». Це робили продбригади, забирали все, що потрапляло на очі. Навіть насіння на посадку овочів забирали. Особливо багато вивозили зерна, а куди, ніхто не знав. Під час голоду їли щавель, осот, листя липи, лободу, кропиву, яглицю. Робили деруни з різних висівок.

Пухлих людей в селі було багато, але в родині таких не було. Здоров`я, звичайно, погіршало внаслідок голоду, але люди хотіли жити і вірили в себе. Пізніше пішли на фронт, як і я, воювати за Батьківщину.

Під час голоду громада піклувалася про дітей-сиріт: їх відвозили до дитбудинків. Померлих в селі було багато. Випадків людоїдства не спостерігалося. Людей, які просили їсти, було надзвичайно багато, вони пухли від голоду і помирали.

Найбільше від голоду, на мою думку, постраждали одноосібники, тому що вони зовсім не були забезпечені продуктами.

Бабич Тетяна Олексіївна, 1919 року народження

Родом із заможної сім`ї, яка налічувала 8 чоловік. Ми не хотіли вступати до колгоспу. Мати переховувалась в іншому селі, думаю, якби її знайшли, то вбили б. За відмову йти до колгоспу у нас забрали корову, двох коней, сарай, клуню, а також рушники і подушки, залишили порожньою скриню. Змушені були вступити до колгоспу.

Пам`ятаю, урожай 1933 року був добрим, але забрали все: пшеницю, картоплю, буряк. Тоді був податок на хліб та овес, його самовільно брали із засіків. Допомоги з колгоспу ми не отримували ніякої. Харчувались млинцями з гнилої картоплі, яку збирали у полі, а також макухою.

Людей помирало багато. Їх ховали навіть без домовин. Згадую, в одній сім’ї померли чотири хлопці, які, помираючи, показували пальцем на рот, просячи їсти. Дітей, чиї батьки помирали, влада залишала напризволяще. Діти мусили виживати самі. В селі померло десь 13 дорослих та 12 дітей, а може й більше, ніхто ж не підраховував. Випадків, пов`язаних з і людоїдством, не було. У моїй родині пухлих від голоду не було, якось протримались.

По селу ходило багато чужих людей, просячи милостиню. Запам`ятався хлопчик, років семи, якого ми залишили переночувати в себе. Коли всі заснули, він, укравши млинці, втік серед ночі.

Засуджених "за розкрадання соціалістичної власності" серед моїх рідних не було, але було засуджено сусідів, яким винесли вирок - по три роки. Їх били до крові.

Село Обмачево (Обмачівська сільська рада)

Запис із щоденника.

ПИРОГ Іван Давидович (1903-1991)

«В 1933 году разразился на Украине сильний голод - все то работа Сталий а. Голод на Украине произошел не потому, что бьш неурожай, ведь урожай бнл отличним, а потому, что весь посевоматериал забрало сталинское отродье и земля осталась незасеянной. Жуткое зто дело - голод».

Село Осіч (Обмачівська сільська рада)

Городненко Пелагея Григорівна, 1926 року народження

Ніколи не забуду ті страшні роки. Пам`ятаю тільки величезне горе і смерть, яка не щадила ні малих, ні старих.

Хоча мені Й було тоді 8 років, пригадую все, ніби це було зовсім недавно.

Хліб, власне, і хлібом його назвати важко, пекли із висівок, липового цвіту та медунок. Спочатку їх сушили, потім терли руками чи товкли у ступі. А далі просівали на решето й пекли коржики.

Їли також кропиву, бруньки, пагони трави. В селі не залишилось ні собак, ні котів. Люди, перетерплюючи огиду, вбивали їх і їли м`ясо. Правда, найчастіше це були багатодітні сім`ї або люди, які приходили з інших міст та сіл просити милостиню. Бо ж голод перемагав все - навіть відразу.

Люди були пухлі від голоду і ледь трималися на ногах. Дуже часто помирали маленькі діти.

Наша сім`я була невеликою, чотири чоловіки. Батько - Патай Григорій Левкович, мати - Патай Мотря Сергіївна, сестра Антоніна та я.

Батько вмів шити та лагодити взуття. Та дуже часто робив це "за спасибі", так як люди не мали чим заплатити. А, взагалі, як плату приносили хто що міг. Ми й тому були раді.

В нашому господарстві була корова, дякуючи якій ми й вижили.

По селу ходило багато людей, просячи милостиню. Ходили і маленькі діти, голі, босі. Як згадаю, то аж мороз поза шкірою. Поглянеш на них - такий жаль бере. Наче б і допоміг, але чим?!

Пам`ятаю, ходила сім`я - мати з трьома дітками, найменшій дівчинці - років три, не більше.

Двері хати були замкнені (їх не залишали незамкненими навіть вдень, боячись, що можуть вкрасти те останнє, що лишилось), то вони почали стукати у вікна, благаючи дати поїсти. Ми з сестрою попросили матір віддати їм нашу вечерю. Мати подивилась на нас з таким сумом в очах та й сказала:


- А що ж ви самі будете їсти, діточки?
- Ми не хочемо, ми не голодні.

Мати дала їм кусень перепічки та трохи молока. Ніколи не забуду, як дівчинка обняла нашу матір і сказала: "Тіточко, дайте я Вас хоч у руку поцілую."

Моя мати, царство їй небесне, говорила, що до самої смерті не забуде ті слова і той не по-дитячому дорослий погляд.

Я розказую про голод своїм дітям і онукам. І не дай, Господи, пережити їм те, що пережили ми в ті роки. Молюся Богу, щоб вони не знали і ніколи не дізнались, що таке голод.

Місто Бахмач

ДУДКО Ганна Федотівна,1918 року народження

У Бахмачі під час голоду 1933 року людей збирали, як дрова, клали на віз і везли закопувати. Одного разу зайшов у наш двір якийсь чоловік, попросив їсти, з`їв трохи хліба і на місці помер. Біля старої бані жила сім`я Шведів, в якій було 6 дітей. Усі діти, крім Зіни, померли від голоду. Якось бачила двох діток, білих, схожих на великих черв`яків. Вони весь час переслідували мене в пам`яті.

Батьки, які не могли прогодувати своїх дітей, залишали їх на станції. Звідти вони потрапляли в дитячий притулок с. Бахмач-1, а звідти їх відправляли в інші місця.

Мій батько помер у 1926 році. У нас після його смерті залишились деякі персні, срібло - все це ми здали в золотоскупку (знаходилась на нинішній площі Перемоги), щоб купити борошно. При випіканні хліба до борошна добавляли лузгу проса. Так пережили голод.

Іванько Лідія Пилипівна, 1921 року народження

Ми жили в селі Бахмач -II, а на цьому місці, де ми зараз живемо, був у нас город. Ми жили на Фаранках, де була дідова земля - десятина. Дід працював кондуктором, а батько телеграфістом. Нас розкуркулили.

У сім`ї було б дітей і 4 дорослих. Як вигнали нас із хати в 1933 році, жили де прийдеться. В місто Бахмач ми ходили оброблять город. Ми робили пампушки, галети з проса, і всі вижили.

Я бачила, як у нас на городі в Бахмачі, на клубнику, померла одна жінка. Зайшла, наїлася і померла. На дорогах лежали трупи людей. Бачила, як їх звозили та хоронили в одну яму на кладовищі по вул. Гоголя.

Левченко Антон Омелянович, 1913 року народження

Я народився в с. Бахмач-ІІ. Мій батько був середняком, і коли в 1929 році розпочалась колективізація, в колгосп іти не схотів. Я пішов у колгосп, пропрацював 4 дні, а потім перейшов у радгосп (бурякорадгосп). Став жити у м. Бахмач, де працював у 1933 році на коліях ремонтним робітником. Голод був дуже великий, але наша сім`я вижила.

Бачив, як людей із станції возили, неначе дрова. Савенко возив їх.

Люди ходили по вулицях, рвали спориш, їли і помирали на вулицях.

Дорош Дмитро Павлович, 1922 року народження

Під час голоду я жив по вул. Гоголя. Бачив, як на кладовищі ховали не поодинці, а в загальну яму. Привозили на возі - і скидали в яму, трохи присипавши землею. Така яма була не одна, і в кожній десь по сотні чоловік. Попід дворами лежали мертві люди. Савенко їздив на підводі і звозив мертвих. На тому кладовищі закопані чужі люди, які помирали на вокзалі, та яких мертвими виносили з вагонів.

На кладовищі собаки носили шматки людського м`яса, бо яму лише трохи присипали землею, доки вона не заповниться.

Бондаренко Володимир Олексійович, 1926 року народження

Ми жили по вул. Гоголя, біля кладовища. Нашими сусідами були Лапи та Назаренко Мамей Петрович, який працював на вокзалі вантажником. Він возив мертвих людей. Офіційно йому давали за це по булці хліба і по 0,25 горілки.

Це було на моїх очах: мертвих людей (жінок, дітей) звозили в бурти, а потім скидали в яму, і доки не заповнять яму - не закидали. Прикидали лише трохи, бо земля була мерзла, тому весною собаки ноги людські тягали... Поховані люди були дуже страшні: пухлі і наче скляні.

«Людей не записували і не рахували», - розказував Савенко Сергій Гаврилович, що перевозив людей тисячі. Савенко був такою людиною, Що міг і живими людей скидати в ями. Також трупи звозив Татаренко Михайло.

На Бахмачі Київському людей мертвих скидали, бо люди їхали зверху на вагонах. Скидали їх біля моста і ховали там біля трансформатора. У 1932-1933 роках люди їхали шукати хліба і на вагонах гинули.

Тоді життя важке було. Пам`ятаю багато бродячих собак, особливо багато їх збиралося на вокзалі.

Ходили люди по вулицях, просили їсти, а що їм даси? Весною мати наварила борщу із конюшини, він такий недобрий, терпкий, а їмо. Мати ходила розвантажувати пісок із гравієм, за це давали по 200 г хліба, 400 г хамси за робочий день. Батько працював на будівництві нафтобази, там давали вонючу рибу.

Нам можна було вижити, бо давали дещо матері і батьку. У нас була корова. Мати продавала молоко і купувала хліб. Нас у сім`ї було 9 чоловік.

Багато людей приходило просити їсти. Ці люди, в основному, були із степової зони: Херсонської, Полтавської, Миколаївської областей.

Куглик Ганна Оксентіївна, 1919 року народження

Під час голоду і колективізації я жила в Бахмачі. Дуже добре пам`ятаю, як мати ходила в СОЗ, батько працював у депо, а потім захворів.

Наша сім`я голодувала, всього було: лободу, бирку їли, але вижили, бо корова була.

На кладовищі по вул. Гоголя «хоронили» людей. Я бачила - їх везли, як дрова. Викопували яму, вкидали в неї людей і закидали. Привезе віз, скидає трупи, а вони торохтять.

Тоді під час голоду людей збирали і попід дворами. Пам`ятаю, що під нашим двором, під лісою, померла жінка.

Стрешенець Устина Семенівна і Стрешенець Марія Семенівна

Батько наш був бідняком. Під час колективізації в колгосп не записався, то забрали корову, кобилу і хліб. Батько, Стрешенець Семен Пилипович, 1892 року народження, помер під час голоду.

Село Голінка (Голінська сільська рада)

Компанець Петро Іванович, 1938 року народження

Наша сім`я була середняцькою і складалася із 9 чоловік (з них 5 дітей). У колгосп батько вступив, але 1938 року був виключений за участь в українських національно-визвольних змаганнях.

1932-1933 роки були врожайними, але ходили «буксири» - активісти з металевими ковіньками і вишукували все, що було їстівне.

Від голоду померли дід, баба і брат. Брат у 1932 році, дід і баба у 1933. Поховані в селі Голінка.

Під час голоду померло немало літніх людей села, але повністю сім`ї не вимирали.

Було у селі багато «прийшлих» людей, які лежали на дорогах мертвими.

Село Красне

Демиденко Катерина Олександрівна, 1925 року народження

Походжу з бідної сім`ї, яка складалася з 6 чоловік. Вступ до колгоспу був примусовий. Наша сім`я розкуркулена не була, хоч місцева влада забрала корову - годувальницю родини, мовляв, для блага країни.

1932-1933 роки були страшними, жахливими роками мого життя, хоч урожай хліба був чималий, і його вистачило б усім, щоб нормально жити. Але місцева влада наймала людей, які ходили по хатах і забирали всі продукти харчування. Хліб, картоплю, квасолю, молоко, м`ясо, олію, соняшник, кукурудзу, буряки - усе, що можна було з`їсти. Однак потрібно було якось виживати, тому я зі своїми братами і сестрою ходили на поля збирати квіти конюшини, до лісу рвати листки щавлю, лободи, кропиви. З цих природних дарів варили суп, пекли млинці.

Населення у Красному зменшилось більше, ніж на половину. З моєї родини ніхто не помер, але голод вплинув на здоров`я рідних. Через деякий час померла моя мама, а за нею і батько. Ми залишилися сиротами.

Під час голоду людоїдства в Красному не було.

У селі тоді ходило багато «чужих» людей, вони просили милостиню, але наша родина нікому не допомагала, бо сама нічого не мала.

Найбільше від голоду постраждали одноосібники, бо місцева влада грабувала їх, як нікого.

Рубан Марія Василівна, 1917 року народження

Походжу з сім`ї середнього достатку з трьох чоловік. Вступ до колгоспу був добровільний.

1932-1933 роки були врожайними, але із зібраного врожаю люди майже нічого не бачили, продбригида забирала все. Колгосп в рахунок оплати давав продукти за ціною у 5 разів дорожче. Під час голоду наша сім`я їла шкурки картоплі, весною бруньки з липи, кашу з квітів конюшини, кінський щавель.

Під час голоду підірвали здоров`я мати і я. «За розкрадання соціалістичної власності», а саме за збирання колосків на полі під час голоду мене били плітками об`їждчики.

У ті роки багато дітей залишалося сиротами. Деяких з них брали заможні сім`ї, а деякі помирали. Від голоду в селі померло більше половини людей. Приходили в село й «чужі» люди. Вони теж помирали.

У ті роки найбільше постраждали одноосібники, тому що з них вимагали більше, ніж з колгоспників.

Редька Оксеня Іванівна, 1920 року народження

Наша сім`я складалася з 11 чоловік. До колгоспу вступили добровільно в 1934 році, тому родина не розкуркулювалася. Батько працював на залізничній станції х. Халимоново.

У 1932 році продукти ховали від бригади, але їх все одно знаходили і забирали сільські активісти. У нас була корова, і це дуже допомагало. Пухлих від голоду в родині не було, хоча в селі таких нараховувалося немало.

У Красному засуджували за зривання колосків на хлібному полі під час голоду. Відомо, що односельчанин Петровський Микола за 2 кг колосків перебував ув`язненим 2 роки.

У нашій родині ніхто не помер з голоду, адже батько щомісяця отримував 10 кг борошна, що видавали на залізниці. А в селі людей тоді помирало дуже багато. Осиротілих дітей тоді забирали до ясел при колгоспі та віддавали до притулків.

Випадків людоїдства в селі не було.

У село приходило дуже багато «чужих людей». Часом вони помирали прямо на вулиці.

Тарануха Надія Семенівна, 1924 року народження

Походжу з бідної сім`ї, яка складалася з 3 чоловік. Розкуркулені не були. Страшні роки голодомору 1932-1933 пам`ятаю, ніби вчора.

Була страшна засуха. Врожаю майже не було. Довкола було багато зелені. Першою з`явилась конюшина, а потім стегнійка, глуха кропива, хміль, лобода, спориш, подорожник, кольза. Але й за бур`ян почали битися. Одним порятунком була корова.

Зима тоді була дуже суворою. У хаті весь час були мерзлі вікна. Взимку їли здебільшого полову, товкли кукурудзяні колоски, лушпиння з проса. Замість булки була кользяна макуха. Дуже смачним був картопляний хліб. Його готували з картоплі, додавши трохи муки.

Мої двоюрідні брати та сестри попухли від голоду. Від нього помер вітчим.

Під час голодомору доводилося й колоски на полі збирати. Але людей ловили й засуджували. На щастя, з нашою родиною цього не трапилось.

Людей примушували вступати до колгоспу, але були й такі, що йшли добровільно. На зароблену сотку давали 100 г хліба. Відпрацювавши цілий рік у колгоспі, отримували 20 кг цукру.

Під час голоду вимерло дуже багато дітей і дорослих. Всі, хто міг покинути село, роз`їхалися.

На мою думку, найбільше в селі постраждали одноосібники, тому що колгоспники могли хоч щось отримати в колгоспі за роботу.

Село Стрільники (Стрільницька сільська рада)

Гірман Ганна Калістратівна, 1911 року народження

Сім`я була бідною, складалася з 15 чоловік. Вступ до колгоспу був примусовим - забирали все.

1932-1933 роки були неврожайними. Пам`ятаю, як до мене прийшли і забрали насіннєву картоплю, сушені груші, навіть зі столу насіння проса.

У колгоспі давали миску борщу з конюшини, сочевицю, 100 г хліба. Щоб не померти з голоду, їли сушений пирій, листя з дерев сушили, м`яли і пекли млинці, їли навіть жаб.

Пухлих від голоду людей в селі було багато. З нашої родини ніхто не помер.

Із сім`ї сусідів ходили на поле збирати колоски. То їх засудили.

Пам`ятаю такий випадок. Одного разу я йшла на роботу, а під вербою сидів чоловік і просив їсти. Повертаючись назад, я побачила його мертвим. Дітей, чиї батьки померли, віддавали сусідам, або ж вони ходили по селу і просили милостиню.

Приходили люди з інших сіл (Загорівки, Миколаївки), просили їсти, але дати не було чого, самі голодували.

Сиплива Анастасія Григорівна

Походжу з заможної сім`ї. До колгоспу не вступили, то нас було розкуркулено - забрано худобу і продукти харчування.

Урожай 1932-1933 років був гарним, але так як ми не вступили до колгоспу, нам нічого не давали. Їли конюшину, лушпиння картоплі.

Батька було засуджено в 1933 році за те, що відмовився обробляти землі колгоспу, увесь урожай 1932 року було забрано. Батька заслали на Амур, на лісоповал.

Під час пошуку колосків на полі від голоду помер дідусь Дзюба Мартин. Де його поховано - невідомо.

У 1933 році виростили трохи проса і картоплі. Врожай сховали. Просо насипали на піч і прикрили рядниною, посадивши зверху нас, 6 дітей, а картоплю закопали в хліві. Коли прийшла бригада, то нас поскидали з печі і забрали все просо. Картоплю шукали металевими штиками. Один чоловік (не пам`ятаю прізвища) знайшов її. Він нас пожалів, бо ми дуже плакали і просили, і не видав. Моя мама все життя йому дякувала.

Похілько Олена Павлівна, 1925 року народження

Походжу із сім`ї середняків, яка складалася із 7 чоловік. Вступ до колгоспу був примусовим - написали заяву під погрозою вигнання з хати. Сім`я розкуркулена не була, але спиляли 15 верб і забрали комору вівса.

Під час голоду в колгоспі давали людям юшку з браги, макухи. Третина людей у селі були пухлими. Село було досить заможне, тому людей померло не дуже багато.

В село приходили чужі люди із Загорівки, Красилівки - їм давали, хто що міг. Бувало, що вони помирали прямо на вулиці.

Сім`ю мого чоловіка було розкуркулено - забрано 12 га землі, коней, корову, овечок, свиней, хату, хлів, навіть зарите зерно знайшли. Протягом 20 років жили у землянці, зокрема, 2 роки і я.

Село Тиниця (Тиницька сільська рада)

Гриценко Ганна Іванівна, 1923 року народження

Життя було тяжке, їсти було нічого, забирали все до останньої зернини. Голод нас примусив шукати їжу будь-де. Спочатку це були рослини. На зиму заготовляли жолуді. Потім з них пекли хліб. Всю худобу, що була, забрали в колгосп. Навесні не було чим садити город, бо все насіння, що було, забрали в колгосп. Вижити було важко, іноді по декілька днів не було чого їсти. Ніхто із родичів з голоду не помер, але були хворі.

Масового вимирання в селі не було, принаймні я не пам`ятаю, бо мені тоді було10 років, а батьки нічого не говорили.

Комар Ганна Федорівна, 1925 року народження

Ці роки були дуже тяжкими. Наче чорна хмара насунула над нашим селом І закрила собою сонце. У цей час я захворіла і лежала в лікарні з гарячкою. Раз на день приносили шматок хліба, щоб якось підкріпитись - інші хворі викрадали його.

Після виписки життя вдома було не легше. Люди їли гнилу картоплю, квітки конюшини, листя з дерев. Дуже рідко бачили хліб. Багато людей помирало.

Заборонялось збирати колоски на полі, але голод гнав людей туди. Тремтячими руками розминали і кидали до рота зерно. Ніби чорний крук, з`являвся на полі об`їждчик. Він нагайкою гнав людей, топтав конем і розганяв усіх, як худобу, брутально лаючись. Декого забирали, скрутивши руки, і вони не поверталися більше в село.

Косач Оксеня Михайлівна, 1927 року народження

Родина в нас була заможна - була своя хата, сарай, худоба, млини.

По селу говорили тоді про колективізацію. Одного разу прийшли і до нас. Батько не схотів іти в колгосп, то в нас забрали все і вигнали з рідної хати. Жили ми в родичів. Їли квіти з акації, конюшини. Було, збирали лушпайки, сушили їх і перетирали на муку, з якої пекли млинці.

Гриценко Ганна Матвіївна, 1919 року народження

Зараз у пам`яті переді мною картина, як батько кладе на тачку моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно і поклав туди дітей. Батько почав лопатою накидать землю, а я собі руками. А тоді помер і батько. І так від моєї родини ніякого сліду. Тільки пам`ять моя, біль, туга, скорбота, рана на все життя.

Зуб Марія Тихонівна, 1921 року народження

Хоча в нашій місцевості голод був не дуже сильним, але було дуже важко вижити. Люди рвали конюшину, сушили її, перетирали, потім пекли хліб. У хліб добавляли коноплі, лободу, гарбузи, навіть гнилу картоплю. Суп варили з лободи та гнилої картоплі. Людей примушували працювати на полі, але не дозволяли брати жодного колоска. Коли «солдати» заходили в хату, то обшукували все. Вони не залишали нічого, що можна було їсти. Під час голодомору померло багато людей, хоча рік був урожайним. Від голоду померли мої дід і батько.

Крапивна М.К., 1928 року народження

Наша сім`я складалася з 4 чоловік. В часи голодомору я була маленькою дівчинкою, тому дещо пам`ятаю саме зі слів моїх батьків.

Про голод я дізналась від батьків,

Підручники історії мовчали,

і додалось в моїх очах печалі,

А в серці закипів палючий гнів...

Уже взимку 1932-І933 голод наблизився до селянських осель. Люди були фізично ослаблені і тому не змогли провести належним чином весняні посівні роботи. І все ж урожай того року лише на невеликий відсоток був меншим від середнього урожаю 1926-1930 років.

В ці роки люди помирали не тільки від голоду. Різке погіршення харчування збільшило смертність від усіх хвороб. Багато помирало дітей. Коли ж помирали батьки, дітей забирали рідні,

В 1934 році померла моя бабуся. Запам`яталось, що тоді, коли були поминки, на столі стояли лише миски з чорним киселем. Отже, навіть у 1934 році було голодно.

Село Фастовці (Фастовецька сільська рада)

Ясько Анастасія Романівна, 1925 року народження

Народилася у сім`ї середнього достатку, яка складалася з 7 чоловік (з них 5 дітей). Вступ до колгоспу був добровільний. Батько віддав пару коней з упряжжю та знаряддя праці на землі: плуг, сівалку, молотарку.

Влітку 1932 року дуже часто йшли дощі, тому врожай був поганим. Крім того, по хатах ходили бригади і забирали більшість зерна, яке селяни намагалися сховати, хоча б у невеликій кількості. Забирали все, що знаходили.

Під час голоду ніхто ніякої допомоги не давав. Люди рвали на полі конюшину та іншу траву, сушили її, товкли та пекли млинці. Міняли на рядна одвійки та макуху. У кого було хоч трошки картоплі, то їли серединку, а лушпинами садили весною на городі.

У селі майже всі люди були пухлі, значна їх частина помирала прямо на вулиці, під лісами. Але ніхто їх не хоронив, відкочували з дороги в найближчу канаву. Були і чужі люди в селі, але їм ніхто нічим не міг допомогти. Чи були серед них померлі - не пам`ятаю.

У нашій сім`ї вижили всі, хоча теж були пухлі. Батько постійно приходив і говорив, що хтось у селі помер, але прізвищ їхніх я не пам`ятаю. На мою думку, у селі померла майже половина людей. Серед сусідів ніхто не помер, але були такі, що ледве дожили до літа. А влітку добували їжу у лісі та в полі.

Як не тяжко було під час голоду, але ніхто з нашої сім`ї не ходив красти.

Ільченко Надія Миколаївна, 1931 року народження

Мій батько, Щеглов Микола Андрійович (1903 р.н.), мати Малюга Марія Степанівна козацького роду. В 4 роки батько залишився сиротою без матері, а в 7 втратив і батька. Пан забрав його в Борзну і вважав за сина. З початком революції пан виїхав за кордон, брав і батька з собою, однак той не захотів. Він вступив до міліції у Фастовцях.

Під час колективізації батько зрозумів, що вони не так роблять, і сказав: «Не те ми робимо, хлопці», І залишив міліцію. Тоді міліція сфабрикувала проти нього справу. Було це так. Одноосібники поздавали буряк у Більмачівку. Ці ж хлопці з міліції вночі привезли цей буряк на батькову площу і звинуватили його в крадіжці.

Після цього забрали все: хату, сарай, клуню, повитягували з колодязя навіть діжки. Забрали все, що було сховано за образами.

Після в`язниці погляди батька стали іншими: він допомагав колгоспу і був на фронті.

Пригадую, як під час колективізації на санях возили Муху Лисавету і Мелюгу Мотрю, щоб присоромити, що не вступають до колгоспу, але вони так і не вступили. Під час голоду мені був рік. Пам`ятаю, що закривала собою чугун, в якому було трохи муки, щоб ніхто його не забрав, адже ходили люди із «викачувальної бригади» і забирали все. Тоді, у 1933, ми збирали лишки: квітки конюшини, цвіт акації, їли насіння щавлю.

У голодовку в селі зварили дівчину Фурсу Тетяну Іванівну. Вона була глухонімою і часто ходила до однієї жінки, яка й заманила її до себе. Батьки кинулися шукати доньку, а сусіди сказали, що в тієї жінки вогонь палав, і в чугуні м`ясо варилося, ще й кров бачили розбризкану по хаті.

Гненик Ольга Михайлівна

Розкуркулили моїх діда й бабусю - Фурсу Івана та Степаниду. Їх обох і двох синів Івана і Петра вислали на Урал. Згодом батько повернувся додому, до дочки, але зять сказав: «Навіщо він нам здався». Це був 1933 рік, їм і своїх дітей годувати було нічим, крім того, всіх хапали тоді. Батько повернувся назад на Урал, і більше звістки про нього не було.

Я - племінниця Фурси Тетяни, яку було зварено у голодному і 933 році. Жінка, яка зварила мою рідну тітку, після того, як люди дізнались про це, покинула своїх двох дітей і виїхала з села. Знаю, що недавно та жінка померла, а дочка її живе в Забілиному хуторі.

Ільченко Михайло Якович, 1912 року народження

У мого діда було 30 десятин землі. Він дав моєму батьку 5 десятин. Мати записалась у колгосп, але її вигнали, так як у нас була земля.

Забирали все, навіть ікони палили.

Пригадую, як проходив комісію у військкоматі. Вони знали, що в мого батька була земля і млин, то ж запитали: «Куди підеш служити?» «Куди пошлете», - відповів я. Але я пішов не на службу, а відсидів 2 місяці у Бахмацькій в`язниці.

У 1932 році ми «вступили в колгосп»: матері дали 5 років, а я відсидів 2 місяці.

Під час голоду у 1933 році односелець Павліченко Михайло, жінка якого померла, поїв котів у своєму господарстві, а потім з`їв і свою маленьку доньку. Коли він після цього приходив до чиєїсь хати, то люди навіть боялись його впускати. Знаю, що пізніше він виїхав у Парафіївку.

Янчук Пелагея Петрівна, 1912 року народження

Голод пережили ми непогано, так як всі працювали в колгоспі. Брат з 12 років був пастухом.

У ті роки картоплі в нас було чимало, то й пережили.

До вступу в колгосп ми мали 4 гектари землі, 2 коней, корову і порося. Та вступили ж до колгоспу зразу, як тільки він почав організовуватись у 1932 році. Найважче було у 1934 році, тому що після голоду всі почали вступати до колгоспу.

Галапац Марія Олександрівна, 1926 року народження

Знаю, що голод був. Але хто у начальниках ходив, той не голодував. Мої батьки працювали в колгоспі, в який вступили з самого початку. Вони приносили додому крихти хліба, адже його давали по 100 г на день.

У 1933 році хліб у людей забирали. Шукали й у нас, навіть стелю в сінях розібрали, але, не знайшовши хліба, забрали дошки. Тоді ж знайшли на комині клуночок жита, і той хотіли забрати. Я схопилась за нього і як закричу, що не віддам, а з бригади кажуть: «Ми вам готового привеземо». Але це були тільки слова. Ніколи не забуду, як моя мати благала: «Нащо берете, у мене ж дітки?!».

Нам було дуже важко у 1933 році, так як батько повернувся із війни пораненим. Ми рвали для їжі головатень - квітки рослини, схожої на конюшину.

Під час голодовки помер батьків брат. Взагалі, наше село дуже слабувало, а в Кальчинівці та Зеленівці люди заможніше жили. Туди мої односельці ходили милостиню просити.

Ясько Надія Петрівна, 1923 року народження

Народилась в багатодітній сім’ї, яка складалася з 7 чоловік. Коли розпочалася колективізація, то батько спочатку не вступив до колгоспу. В зв`язку з цим «агітаторами» зі зброєю в руках було забрано корову, зерно і все, що виросло на городі. Під час голоду агітаторів ще називали викачувальною бригадою, яка насильно забирала все їстівне.

1932 та 1933 роки були врожайними, але викачувальні бригади все забирали. Тим, хто працював у колгоспі, давали по півкілограма хліба на день (трудодень тривав із раннього ранку і до 9 годин вечора). Хліб був в основному з макухи. Їли також борщ із щавлю, буряка, лободи.

Багато людей у селі були пухлими від голоду, в тому числі і троє моїх сестричок.

Хто в селі помер, не пам`ятаю. Під час голоду приходили люди з інших сіл та просили їсти. Більшість голодуючих були одноосібниками.

Шекера Марія Омелянівна, 1924 року народження

Народилась у бідній сім`ї, яка складалася з 4 чоловік. Під час колективізації батько спочатку відмовлявся від вступу до колгоспу, вважаючи, що це ярмо для людини. „Людина не може працювати, не знаючи, за що вона робить», - говорив він. Батько був різником (ходив по людях і різав худобу). Сім`я наша не була розкуркулена, бо брати було нічого, крім старої корови.

Пам`ятаю, що 1932-1933 роки не були врожайними, літо було посушливим. У нашої сім`ї забрали геть усе, навіть квасолю, яку заховали в димарі. Збирали все це бригади активистів, які були створені з наших односельчан.

Під час голоду в колгоспі годували погано, давали лише шматок хліба та якусь баланду, а працювали від сходу до заходу сонця.

Зарізали ми корову, на варене м`ясо збіглися всі сусіди.

Їли під час голоду все, що нагадувало їжу: бруньки з дерев, перетирали вимочену лузгу проса, ловили птахів.

В селі були пухлі від голоду люди.

Після голоду у мене погіршився зір на все життя. Під час голоду, у дев`ятирічному віці, помер мій молодший брат - Петро, якого поховали у кінці городу.

У селі було багато дітей-сиріт, але не пам`ятаю куди їх відправляли. Не пам`ятаю і випадків людоїдства.

У 1932-1933 роках найбільше постраждали одноосібники, тому що в них забрали все, що можна було винести з хати. Так, у нас винесли навіть дошки, на яких ми спали.

Кожного року я згадую бідного братика Петра, і все думаю: для чого були потрібні ці кляті голодні роки, які ми перенесли?

Село Перше Травня (Фастовецька сільська рада)

Красніцька Галина Самійлівна, 1924 року народження

Наша сім`я складалася з 5 чоловік. Батько відмовився вступати до колгоспу, а мати вступила з потреби. Сім`я розкуркулена не була, тому що жили бідно. Був старий кінь та корова.

Чи були врожайними 1932-1933 роки, точно не пам`ятаю, але зерна не було.

Пам`ятаю, що голодувати почали взимку 1932 року. В хаті не було нічого їстівного, все, що зібрали за літо, з`їли за осінь. Та й активісти забрали пшоно та залишки картоплі. Вони шукали продукти всюди: у коморі, на городі, під піччю, а в самих хліба було вдосталь - вони голоду не відчували.

Ми, малі діти, теж були змушені працювати в колгоспі, щоб заробити собі їжу. Робота була тяжкою: гребли сіно, збирали в полі колоски, шкідників, хто дужчий, той косив пшеницю. Взимку підмітали, чистили сніг - відробляли гужовий податок (ремонт доріг). В сім`ї від голоду ніхто не помер, бо за роботу в колгоспі давали щось їстівне: напівгнилу картоплю, макуху, невідомо з чого спечений хліб. Вдома теж пекли хліб, але не з муки. Діти збирали зерно конюшини, сушили, мололи, добавляли полову та бруньки з дерев.

Важким був кінець зими 1933 року - в селі ніякої живності не залишилося. З нашої сім`ї, яка складалася з 5 чоловік, не помер ніхто, хоч дуже страждали ми, діти. Нам стало легше, коли весною 1933 року батько пішов працювати на залізницю. Кожного місяця він отримував за роботу пуд зерна та 36 крбованців.

Під час голодування пухли люди, але поодинокі. Випадків людоїдства не пам`ятаю.

Вважаю, що голод виник через те, що до колгоспу забирали всі продукти харчування.

Село Халимоново

Глущенко Микола Степанович, 1922 року народження

Походжу з бідної сім`ї. Вступ до колгоспу був добровільним, але по хатах ходили активісти і примушували підписувати документи про вступ. Але моя прабабуся заборонила підписувати ці документи батьку. Після цього активісти забрали все, що було в хаті та коморі. Була забрана земля, посівне зерно, віялка, кінь, віз, плуг Потім почали заглядати в усі кутки та горщики. Забрали квасолю та кукурудзу. Сказали, що якщо не підпишемо папери на наступний день, то заберуть усю худобу. Дідусеві та старшому братові довелось ховатися з худобою в очереті. Тільки під вечір вони повертались додому. Все це продовжувалось кілька тижнів. Після довгих поневірянь папери про вступ до колгоспу були підписані..

У роки голодомору врожай був поганий, але й той, що вдалося виростити, забрали активісти. Під час голоду хліб доводилося робити з полови, лушпиння картоплі перетирали та робили щось схоже на млинці. По декілька разів на день у хату заходили голодні люди і просили їсти. В сім`ї померла від недоїдання моя менша сестра Оля, якій не було навіть п`яти років, та бабуся. Вони поховані на кладовищі в хуторі Глибокому.

Село Рубанка (Рубанська сільська рада)

Ситько Ганна Мусіївна, 1928 року народження

Походжу з сім`ї середняка. У 1932-1933 роках сім`я складалася з 7 чоловік: батьки, 4 дітей та дружина старшого брата.

При створенні колгоспу батько зразу ж добровільно вступив до нього, віддавши худобу і реманент.

Про урожайність 1932-1933 років не пам`ятаю. Продбригади складалися з міських робітників, хліб забирали лише в одноосібників.

Тих, хто працював у колгоспі, годували. Дітей годували в колгоспних яслах - давали суп, хліб, чай. Вдома хліба було мало, то їли овочі: картоплю, печений гарбуз, буряк, макуху, лободу, вишневі листки. Батько працював теслею і йому давали в колгоспі їсти затірку. Але він не їв, а приносив додому найменшим дітям, від недоїдання в нього попухли ноги. Старші діти працювали в колгоспі, там їх теж годували. Ще сім`ї допомагав батьків брат: Монько Яків Михайлович, військовий, що служив у Пскові. Він час від часу висилав нам посилки.

Протягом 1932-1933 років в родині ніхто не помер і ніхто не був засуджений.

Нескуба Віра Олександрівна, 1923 року народження

Народилася в сім`ї бідних селян в с. Рубанка. При створенні колгоспу сім`я добровільно вступила до нього.

Дуже добре пам`ятаю ці роки. За наказом керівництва у селі створювалися агітбригади, до складу яких входила молодь (в основному, комсомольці). Агітбригади забирали все, навіть останній окрайчик хліба виривали з рук у дітей. Без відома керівництва селяни не мали права забивати худобу, бо якщо хтось із агітбригади дізнається - заберуть усе. Коли керівництво дозволяло забивати худобу, приходили люди з агітбригади і забирали значну частину м`яса. Через це люди забивали худобу пізно вночі, м`ясо частинами закопували в різних місцях.

Багато людей у селі знали, що будуть викачувати хліб, закопували скрині із зерном у землю, а вночі брали потроху зерна на муку. Діти ходили на поле збирати мерзлі цукрові буряки, їх варили і їли. Дехто цим і врятувався. А коли прийшла весна, ходили зривати листочки конюшини, сушили їх і перетирали на борошно. З цієї муки пекли перепічки.

У цей час дуже багато людей пухло та помирало від голоду, вимерла половина села. Хоронили людей не в труні, а в домотканій ряднині.

«За розкрадання соціалістичної власності» дуже суворо карали. Був такий випадок: йшли люди з колгоспу додому і один чоловік зв`язав вузлик соломи, повісивши його на вила. За це його засудили на три роки позбавлення волі.

В селі була одна сім`я (син з матір`ю), які їли котів. Їх називали котодерами.

Шпильова Ніна Яківна, 1926 року народження

Народилася в сім`ї селянина. При організації колгоспу батько відразу вступив до нього, здавши коня, землю, сільськогосподарський реманент. До Нового року (1933) голод в селі не відчувався. Сутужно стало взимку і навесні 1933 року. У Рубанці було кілька колгоспів. Мої батьки працювали у колгоспі «Вільний робітник». Батько, Комар Яків Дмитрович, - трактористом. Мати - у ланці. Мати була членом правління, яке очолював Пилипенко. Він був дуже гарною людиною, дбайливим господарем, годував усіх трудівників та їхніх дітей. Харчувалися школярі та дошкільнята в їдальні. Брали щодня по дві миски юшки. А знаком, що скликав всіх на обід, був високо піднятий червоний прапор на тополі. Часто голова привозив з району то мішок муки, то пшона, зразу скликав правління, яке ефективно розподіляло ті продукти між колгоспниками по 1-2 кг. Пилипенко постійно перевіряв, як харчувалися діти в дитячому садку.

с. Терешиха (Рубанська сільська рада)

Циганок Парасковія Кузьмівна, 1928 року народження

Під час голоду у нас не було ні корови, ні свині і ми дуже страждали. Міняли на їжу одяг, рядна в с. Лисогір, Пролетарці, Крапивному, Южному. У 1933 році помер мій батько: Циганок Кузьма Степанович. У нашій сім`ї було 5 дітей, то в 1933 році померла моя рідна сестра Наташа 1923 року народження та молодший братик Коля, 1921 року народження.

Данилець Ганна Миколаївна, 1915 року народження

Мій батько був бідним. За те, що він не виконав план по хлібоздачі державі, його засудили на два роки (строк відбував у Конотопі). У 1932-1933 роках наша сім`я голодувала, у всіх попухли ноги. Хто пішов у колгосп раніше, у того не було такого голоду, а хто пізніше, той голодував. Люди ходили в колгосп і розгрібали ями, в яких були залишки їжі, і їли. У кого не було корови - ті вмирали. Пам`ятаю нашого сусіда, Данильця Олексія, який пішов у колгосп просити їсти. Поїв і помер. Якось у мого сусіда в сараї лежав чоловік і просив хоч лушпаєчки, вранці і помер. По вулицях ходили чужі люди, просили їсти, падали і помирали. У радгоспі також бачила, як жінка їла, а потім упала і померла. Голод був штучний, бо якби бригада все не забирала, то його б не було.

Поповиченко Олена Іванівна, 1921 року народження

Батько мій не хотів вступати до колгоспу, так приходили і витрушували все, навіть з рукавів. В 1932-1933 роках люди в селі ходили голодні, пухлі. Збирали мерзлу картоплю і пекли млинці. Збирали також лободу, з конюшини робили полову. Весь бур`ян їли. Зарізали ми маленьке теля, то шкурку й ту з`їли. Людей у селі хоронили на кладовищі. Кравченко Явдоха Іванівна померла від голоду, загорнули її в рядно і заховали. Ходили прийшлі люди і просили їсти, але що ми могли дати, коли в самих нічого не було.

Пащенко Ольга Григорівна, 1926 року народження

У 1933 році нічого не було: ні хліба, ні до хліба. Голодні люди їли навіть мертвих людей. Якось ми пасли худобу і бачили, як ішов чоловік, упав і помер. Поховали його на нашому кладовищі. Навіть помираючи, він просив їсти. Ми ходили у Пролетарку міняти полотно на їжу, ходили також полоти, щоб заробити картоплю.

Усенко Парасковія Василівна, 1928 року народження

Нас було шестеро, і так як їсти було нічого, то мати варила буряк. Ходила також у Пролетарське і міняла одіяла, скатерті на муку, картоплю. Рвали лободу зелену і варили борщ із однієї лободи. Людей, що помирали, хоронили на кладовищі. Мати розповідала, що йде людина по вулиці, спіткнеться і впаде.

Село Красилівка (Красилівська сільська рада)

Нестеренко Галина Федосіївна, 1929 року народження

Сім`я була бідною і складалася із 5 чоловік. Батько пішов до колгоспу добровільно, одним з перших, тому родину ніхто не роз куркулю вав. У 1932-1933 роках була голодовка, не було чого їсти. У нас була корова, але молоко треба було здавати. Якщо не здаси, могли і в тюрму відправити. Ми стояли з чашками і чекали, коли мама нам потрошку хлюпне молока. Їли все, що було їстівне. Варили зелений борщ без картоплі, а з лободи. Похльобаєш - живіт здоровий, а їсти хочеться. Викопували з землі стару картоплю і смоктали той сік. Їли квітки конюшини, або спочатку їх сушили, товкли, а потім пекли коржики. Вживали в їжу макуху і брагу, якщо вдавалось дістати. По селу їздили бригади і забирали в людей те, що вважали за потрібне. Навіть у колисках шукали, хто що приховав, і не дивилися, що були малі діти - забирали все. У заможних навіть хати забирали. Під час голоду у колгоспі нічого не давали, люди виживали, хто як міг. У нашій родині не було пухлих від голоду. Але в селі були. Люди мерли просто на вулиці. Якось помер один чоловік. Повезли його на кладовище, де була вже яма приготовлена. Приходять туди, а в ній вже лежать двоє мертвих чоловіків, бо ховали не у гробах, а просто в простирадла загортали. Голодування впливало на здоров`я людей. Робили дуже тяжко, а їли зовсім мало, то й падали без свідомості. У нас в сім’ї від голоду ніхто не помер, а в селі помирали. Коли в сім`ї батьки помирали, не виживали й діти. Громада ні в чому їм не допомагала. Людей померло багато, десь, може, й півсела. Випадків людоїдства в селі не було.

Кот Ганна Микитівна, 1919 року народження

У 1932 році по хатах почали розносити документи, в яких писалося: «Корову і свиней відвезти в Бахмач». Коли було виконано це розпорядження, то почали виконувати Указ про податок на землю. За землю люди розплачувалися зерном. Люди самі відвозили його у Плиски. Коли люди посплачували податки, то по селах почали ходити згрупування, які люди називали «Красна сваха». Вони ходили по тих людях, які не хотіли іти до колгоспу. Приходили і забирали все майно: зерно, картоплю, квасолю. Якщо когось не було вдома, то вони самі відбивали замки в хаті і брали все, що потрапляло під руку. Якщо хтось із селян ховав щось від «Красної свахи» і це знаходили, то відправляли до в`язниці. Їсти було нічого. У кого була можливість щось продати, то носили на базар і продавали за гроші або обмінювали на муку чи якусь крупу. А в кого не було такої можливості, то різали коней, а деякі навіть ходили на скотомогильники, відкопували мертвих тварин і їли. Люди ходили пухлі від голоду, багато помирало. Були такі, що не мали сили викопати яму для покійника, то вкидали всіх померлих в одну яму. Всі, хто переніс голод, однак пішли до колгоспу. З цього часу почало налагоджуватися їхнє життя.

Обелець Іван Дмитрович, 1925 року народження

Народився в сім`ї середняків, в якій було 5 дітей. Ми мали коня, корову, сільськогосподарський реманент, близько десятини землі. Під час колективізації все здали добровільно в колгосп.

Голодомор не дуже пам`ятаю, адже мені було лише 8 років. Пригадую тільки, що з близьких ніхто не помер. Становище було скрутним, але в господарстві були деякі запаси їжі і корова, яка не дала померти.

Причиною голоду було те, що весь урожай, який було зібрано, вивезли, як говорили, голодуючим Поволжя.

Людей дуже карали за те, що збирали на полях рештки врожаю. Були випадки, що й засуджували.

Під час голоду в колгоспі нічого не платили. Люди робили, як називалось, «за паличку». В їжу використовували різні рослини: калачики, лободу, конюшину. Від такої їжі часто хворіли. Були такі випадки, що вимирали сім`ями. Нашу сім`ю це лихо обминуло. В той час в однаковому становищі були і колгоспники, і одноосібники.

Деденова Ніна Дмитрівна, 1924 року народження

В голодні роки у більшості людей їсти було нічого, тому вони рвали лободу, кропиву і варили з них борщ або пекли млинці. Навесні, коли розтавав сніг, люди ходили по городах - шукали та збирали картоплю, яка лишилася в землі, і варили її.

Тяжко було дивитись, як люди пухли від голоду та помирали. Кожного дня помирали десятки людей. Речі, які були в господарстві, одяг люди несли за десятки кілометрів і віддавали за шматок хліба та жменьку борошна. Рвали яблука з дичок і готували з них квас. Був один випадок, коли в господаря помер кінь. Голодні односельці відкопали тварину і з цього м`яса варили їжу.

Важко розказати словами про життя в ті тяжкі часи, коли люди марили їжею, коли лягали і вставали з думкою, як пережити ще один день.

Село Гайворон (Гайворонська сільська рада)

Горлач Ганна Кіндратівна, 1918 року народження

Народилася в сім`ї середняка. В колгосп вступати не хотіли, то забрали коня, корову, зерно (батько з моїм братом саме його молотили), рало, плуг, гусей. Хату колгосп хотів кому-небудь продати, та батько її відкупив. Батько казав: «Нам вже з матір`ю однаково, а ви свої душі навіки можете закабалити в колгоспі». Однак я вступила з колгосп.

У 1933 році наша сім`я не дуже голодувала, хоч ходила бригада і викачувала продукти. Вижити допомогло те, що батько сховав зерно у снігу. Була у нас також картопля.

Люди в селі їли квіти конюшини, акації. А якщо й доживали до хліба, то наївшись його, деякі й помирали. Взагалі у Гайвороні багато людей померло від голоду.

Люди в селі говорили, що одні односельчани з`їли свого хлопчика, бо він зник невідомо куди, Але батьки його говорили, що він кудись пішов і не повернувся.

Охріменко Ганна Андріянівна, 1912 року народження

Нас у батьків було шестеро. Мати померла рано, тому ростив нас батько.

В колгосп батько вступати не хотів, але примусили, забравши їжу. Батько говорив: «Я помру, а вас у найми найму». Ми вступили до колгоспу. Я працювала в стаханівській ланці. Після вступу до колгоспу нам дали «виморочену» хату, тобто забрану колгоспом у розкуркулених. Під час війни ця хата була повернута власникам.

У 1933 році під час голоду я ходила на хутір до родичів просити хліба, бо в батька ноги попухли. Родичі допомогли.

У нашому селі на вигоні помирали «прийшлі» люди,

Пам`ятаю, що люди говорили, що односельчани з`їли свого сина у 1933 році.

Село Городище (Городищенська сільська рада)

Доброріз Ірина Данилівна, 1909 року народження

Народилась у бідній родині. У 1917-1922 роках жила з батьками у Севастополі, але під час голоду сім`я повернулась до Городища. Батько влаштувався на роботу сторожем у церкві. За роботу отримував гарці - грошову плату. Але під час голоду така плата прожитку не забезпечувала. У мене під час голоду померла дитина, а в батьків ноги пухли.

За те, що ми не доздали 9 кг м`ясопоставки, у нас забрали єдину годувальницю - корову. Трохи пізніше батьки позичили грошей, щоб заплатити за нездане м`ясо, однак за несвоєчасну сплату повернути нам корову відмовились. Після такої втрати наступив край: їли полов`яники, сушили лободу.

Ломако Василь Григорович, 1924 року народження

Наша сім`я складалась із 6 чоловік. В 1932 році нас розкуркулили. Забрали все - худобу, реманент, збіжжя - нічого не залишили, а які ми були куркулі? Ми були просто господарі на своїй землі.

Вже зимою 1933 року почався голод, всі люди були пухлі. З приходом весни їли навіть траву.

Від голоду померли мої бабуся Улина та сестра Марія. Їх обох поклали в одну труну, яку зробили з дощок із полу та візком відвезли на могилки.

Як я вижив, не знаю. Згадую про це, і сльози навертаються на очі.

На згадку приходять слова Тараса Шевченка: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, самі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Тяжким було закріпачення, але кріпаки були німі, але нагодовані, село погоріло, але без трупів на вулицях. А колективізація - це повернення кріпаччини, але ще тяжчої: голод, холод, повне безправ`я, тяжка праця щоденно, без вихідних і за трудодень. Селяни називали «дурнодень». За найменшу непокору, за висловлення своєї думки, за критику на керівника або влади жорстоко карали - 10 років ув`язнення або розстріл, бо ти «ворог народу».

На нашій вулиці Кринничанці померло з голоду 17 чоловік. На вулиці часто лежали трупи, нікому було ховати. Трун не робили, а клали покійника на візок і везли на «могилки».

Активісти (так називали тих, хто забирав усі продукти) ходили з металевими ковіньками, штирхали в землю, шукали картоплю, зерно, буряки, бо частина людей ховала збіжжя від влади, щоб не померти з голоду. Знаходили - забирали все. Такими активістами були: Москальчук Федот Антонович і Москальчук Омелько Антонович (це на вулиці Кринничан-ці). Особливо активним був Петро Пур - знаходив і все забирав. Люди були такі налякані, що дивилися голодними очима і мовчали. Оце я вам розповідаю і боюся, а чи не прийде знову та влада і потягне мене кудись, хоч мені вже 78 років.

Полонська Віра Андріївна, 1910 року народження

Сім`я наша була бідною, крім батька було 3 дітей. В колгосп вступили.

У 1933 році їли полову, насіння буряка, пасльон. Моя бабуся померла від голоду.

Яременко Ольга Гнатівна, 1913 року народження

Народилася у м. Мінську. У 1932-1933 роках працювала в Городищенській школі вчителькою початкових класів.

Під час голоду в Городищі вимирали цілі сім`ї. Трупи людей лежали навіть на вулицях. Одного разу після наради вчителі пізно повертались додому, то один з нас в темряві впав, зачепившись за труп. Люди помирали мовчки...

Для «викачування» хліба були прислані Буряк Максим, росіянин Решетніков. Влітку 1933 року я працювала завідуючою дитячими яслами у колгоспі «Червоний лан», с. Городища. Збереглась фотографія того часу (24.07.1933р.), на якій 40 дітей. У хлопчика (на фото із забинтованою головою) вже на той час померли від голоду батьки, тому його забрали в дитячі ясла. Взагалі у яслах смертності не було - голова колгоспу Доброріз Федір давав м`ясо і хліб, часто провідував дітей.

Село Кропивне (Кропивненська сільська рада)

Клюшник Софія Антонівна

Наша сім`я була бідною, складалась із 5 чоловік. В колгосп вступати не хотіли, тому у 1933 році навіть просо, що було сховане у рукаві, забрали. Щоб вижити, за рядна вимінювали в колгоспі їжу. Їли полову, квіти акації, борщ з лободою. У нас була корова-годувальниця, то це полегшувало життя. В колгосп ми вступили після голоду, у 1934 році.

В Крапивне приходило багато людей з Білорусії, просили їсти і помирали в селі, будучи дуже виснаженими.

Євтушенко Галина Микитівна, 1922 року народження

У 1932 році старшій сестрі було 11 років, мені десять, а меншій дев`ять років. Жили ми не бідно. Було в нас порося, клаптик землі, де ми вирощували картоплю і жито. Того року врожай був невеликим, але до нового б вистачило. Як тільки зібрали врожай, то на другий день прийшли і забрали хліб. Але не весь, бо батько трохи сховав. Також забрали і поросятко. Це робили спеціальні бригади, які викачували в людей все до зернини. Хто міг що сховати, той і виживав. Коли в нас забирали картоплю, то ми втрьох стояли біля вікна і плакали, бо думали, що нічого з їжі вже немає. Коли активісти дізнавалися, що хтось щось приховав, забирали цих людей із собою, і вже ніхто не знав, де вони поділися.

Хліб забирали в людей, здавали державі, а вона, в свою чергу, за кордон продавала.

Навесні виростали трави, які можна було їсти. Варили юшку з лободою, збирали квіти акації, сушили, переминали, і мати пекла млинці. Понаїдаємось їх, а потім починалась нудота та рвота. Після цього в нас попухли ноги, вони були ніби колодки, а пальці ніби надуті. Тоді батько дістав десь з торби пачку зерна, обмолотив, і мати напекла млинців. Ми були раді, що їмо хліб. Нам давали по одному млинчику, бо більше зразу не можна було й їсти. Так день за днем і пережили голод.

Це були два важких роки, але ми вижили. Людоїдства в селі не було. Помирали, в основному, чужі люди, які приходили з іншої місцевості просити їсти. їх знаходили мертвими і десь закопували.

Я вважаю, що це був геноцид проти українського народу.

Дяченко Галина Іванівна, 1922 року народження

Під час голоду мені було 10 років, а в сім`ї, крім мене, ще п`ятеро дітей. Їсти було нічого, бо все забрали: і зерно, і картоплю. У колгоспі давали лузгу вівсяну, затовкували і їли. Також доїдали лушпиння з картоплі. Коли настала весна, то з листків липи - «кабанців» ліпили і випікали пампушки.

Також товкли насіння буряка, щоб спекти якийсь коржик. У ставку ловили молюсків і їли, хоча після того була нудота. Діти збирали на бур`ян-бугилу, чистили і їли, споживали також цвіт білої акації, щавель, з колосків зерно вищипували.

Були випадки, коли люди пухли від голоду і помирали. Наша бабуся теж лежала пухла, їй принесли буханку хліба, і вона його потрошку їла і одужала. Найбільше страждали старі і малі. Малих дітей відправляли ходити по селу з вишитими рушниками, щоб виміняти на кусень хліба. Було дуже тяжко, але людоїдства в селі не було.

Так можна розповідати дуже і дуже багато, але ми прийдемо до одного висновку - це найгірший час за всю історію життя. І кого в цьому звинувачувати?

Харченко Ганна Михайлівна, 1923 року народження

Під час голоду мені було 10 років. На моїх очах помер батько. Після смерті батька, ми, троє дітей, залишились з матір`ю. Ми голодували. Мати ходила по людях просити милостиню. Пам`ятаю, якось вона принесла жменю лушпайок, зварила їх, ми поїли і полягали спати не голодні. Люди їли цвіт акації, ягоди пасльону, квіти конюшини, зав`язь яблук і груш, щавель. Коли підстигали колоски - ходили красти. Сушили їх, терли, а потім варили затірку. Голод - це біль і страждання, яких не можна терпіти, плач, якого не можна стримати. Тому потрібно робити все для того, щоб не допустити голоду. Голод - це біль і страждання, яких не можна терпіти, плач, якого не можна стримати. Тому потрібно робити все для того, щоб не допустити голоду.

Село Митченки (Митченківська сільська рада)

Рябенко П.С.

У 1933 році від голоду помер мій батько: Рябенко Семен Йосипович. Під час голоду їли щавель, гнилу картоплю, яблука, що в кого було. Ті, що пішли в колгосп, організований у 1929 році, вижили. А хто не працював у колгоспі, в основному, нічого не мав, і загинув.

Селище Батурин (Батуринська селищна рада)

Лемішко Марія Олександівна, 1920 року народження

Зараз я проживаю в с. Матіївка, а тоді під час голоду в 1932 році ми жили в Батурині. Наша сім`я була велика. Батько, мати і шестеро дітей. Мені було тоді 12 років, пам`ятаю, що взимку з їжею було непогано, але весною ходили по хатах комісії активістів з 12-15 чоловік, забирали все до зернини, навіть витрушували останнє з торбинок і горщиків. Ні сльози, ні умовляння, ні крик дітей не допомагали. Все забране звозили до однієї комори в селі. У більш заможних забирали навіть печений хліб.

Від голоду нас врятувала корова. Був і кінь, але однієї ночі на пасовищі його загризли вовки. Коли батько дорізав його, то люди майже з усього села збіглися, що і їм хоч потроху дали м`яса. Те, що залишилось, батько приніс додому.

Я з братами ходила рвати лободу і всіляке інше зілля, з якого ми варили борщ. 15-ти літрового чугунка борщу на такий гурт не вистачало, тому що його варили із самого зілля, без картоплі, тільки трішки кінського м`яса кидали для запаху. На млинці рвали квіти конюшини. Спочатку мати їх сушила, потім товкла в ступі. Мати намагалася поділити ці млинці на всіх порівну, але їх ніколи не вистачало. Рвали та їли квітки і з акації. Пригадую, вони були такі солодкі. Знову ж мати їх сушила, терла, щоб було на затірку в молоко, а коли підстигало жито в людей, то вночі ходили зрізати колоски. їх теж сушили і терли на млинку, який зробив батько (раніше називали диркун). Тоді нам стало жити трохи легше.

Наша мати всю їжу, яка була, нам залишала, а сама відмовлялася, буцімто не хотіла їсти. Ноги в нашої матері були пухлі як колодки, а потім з них почала текти вода.

Моїй найменшій сестрі було всього два роки. Вона була як соломиночка, в неї навіть голосу не було. І трусилась дуже як їла, так що в ложці нічого не трималось. Як достигав хліб, то люди ночами його стерегли. Бувало, що за ніч всю середину поля вирізали.

Люди приходили просити милостиню навіть з Херсонської та Полтавської областей. Дуже багато з них були пухлими. Ті, які вже були не в силі ходити, лежали попід лісами і парканами. Страшно було на них дивитись. Серед них були й мертві. Ті, хто був іще живий, розповідали, що цілі села стояли пусті. Люди залишали хати і те, що в них ще залишалось, бо воно вже нікому не було потрібне. В кого не було сили йти, то помирали вдома, а хоронити як належить було нікому.

Не дай Боже, щоб наші діти, внуки і правнуки дожили до такого страхіття, бо сумно і страшно згадувати про це, аж мороз попід шкірою виступає.

Село Бондарів (Матіївська сільська рада)

Катько Марія Федорівна, 1921 року народження

Сім`я була бідною. До колгоспу ми вступили добровільно, але з великими сумнівами щодо майбутнього сім`ї. В колгосп забрали корову, коня, 12 поросят, віз, сани та реманент.

1932-1933 роки були врожайними, але відбувалось «викачування» хліба. Ходили по селу продбригади в кількості до 10 чоловік та й забирали все. Зерно шукали навіть на горищі, картоплю чомусь не брали, а забирали гречку і пшоно.

Під час голоду в колгоспі нічим не допомагали. Щоб не померти, люди їли сушені квіти конюшини, які спочатку товкли, а потім добавляли до так званої муки, картоплі. В їжу використовували сушені й товчені жолуді, а влітку їли ще й бурячну ботвину.

В нашій сім`ї вижили всі, ніхто пухлим не був, а в самому селі було багато людей, пухлих від голоду.

Найчастіше помирали або пухли від голоду безземельні і поденники з хутора. Багато помирало і від дизентерії.

Я пам`ятаю лише померлих від голоду сусідів - 5 чоловік.

Випадків людоїдства в селі не пам`ятаю. Бувало, коли до хати приходило 70-75 чоловік просити милостиню. Я навмисне рахувала, даючи по картоплині кожному і роздаючи за день десь 3 відра картоплі. Люди падали на коліна і цілували ноги й руки в знак подяки.

Не дай Боже пережити ще такі часи!

Село Гайворон (Гайворонська сільська рада)

Боженко Іван Євгенійович, 1919 року народження

Батько був у сім`ї однією дитиною. Але сім`я була небагатою, тому батько служив у панів. Мав невелике господарство, у тому числі й млин, подарований йому. За те, що не хотів вступати до колгоспу, його побили, але як не силували, не пішов до колгоспу, говорячи, що йому набридло працювати в панів. Забрали млин і корову, і землю.

1932 і 1933 роки були врожайними.У нас вигребли все зерно із засіка. їли цвіт акації і листки з неї, а також з конюшини, - товкли і їли. Готували млинці з макухи. У колгоспі в перші роки його створення давали добре, а пізніше і колгоспників стали обкладати податками та облігаціями.

У селі було багато пухлих людей, помирали люди, У сім`ї засуджених «за розкрадання соціалістичної власності» під час голоду не було, тому що дуже боялись, що виселять «пасти білих ведмедів».

1933 року помер мій дідусь Супрун Матвій Федорович і його дочка.

Для дітей, у яких померли батьки, організували притулок.

Випадків людоїдства в селі не було.

В село приходили «чужі» люди, просили їсти. їх називали «глобинці». Але в односельчан і в самих було мало продуктів, тому прийшлі люди часто помирали.

Хто перший вступив до колгоспу, то не постраждав, а ще й нажився.

Одноосібники ж дуже постраждали - їх обклали податками і облігаціями.

Марченко Василь Гаврилович, 1919 року народження

Народився в багатодітній сім`ї: батьки і 8 дітей. Сім`я мала 4 десятини землі і вважалась бідною. В колгосп ім. Леніна записались 1929 року. Перші роки його становлення були звичайними - у розрахунок давали хліб.

Під час голоду у тих, хто не йшов до колгоспу, продбригади викачували хліб. Колгоспникам же в ці роки на роботі варили обіди і давали хліб. До того ж колгосп випікав хліб і продавав його односельцям.

На вулиці Забілявці від недоїдання люди не пухли і не помирали від голоду. В нашій сім`ї теж ніхто не помер. Скільки людей помело в селі, не знаю.

Пригадую, що в селі з`являлися «прийшлі» люди (говорили, що вони з Глобино), міняли домашні речі на їжу. Випадків смерті таких людей не знаю.

В голодні роки більше постраждали одноосібники.

Сидоренко Петро Петрович, 1914 року народження

Народився в сім`ї селянина-середняка. Сім`я складалася з 4 чоловік: батьки та двоє дітей. На початку 20-х років мав 4 га землі. За невиконання зернопоставки, яка неодноразово повторювалась, батька засудили на 2 роки І відправити відбувати строк у Середньоазіатський регіон. Хата і всі надвірні будівлі були продані «з молотка» односельцю Пономаренку. Сім`я проживала по найманих квартирах 10 років.

В голодні роки батько повертався додому із заслання залізничним транспортом, на сходинках і дахах, в холоді і голоді, і не доїхав до сім`ї. Доїхавши до Конотопа, зробив зупинку в Конотопі у родичів і помер від свіжоспеченого хліба. Це був 1933 рік. Сім`ю засудженого в колгосп не прийняли.

По врожайності 1932 рік був звичайним. Колгоспи виконували зернопоставку. Тих, хто працював у полі, годували обідами. Людям, які не вступили до колгоспу, жилося гірше і приходилося підробляти на випадкових заробітках.

В селі люди хворіли І помирали від недоїдання. Багато хто з односельців виїжджали у пошуках роботи. Їздив і я з дружиною до родичів у Запорізьку область. Там я працював столяром у радгоспі. Пригадую, що в тих краях люди жили заможніше. В 1934 році повернувся із заробітків і вступив до колгоспу. Життя почало налагоджуватись.

Мій батько, Сидоренко Петро Якович, 1885 року народження, помер від голоду в 1933 році і похований у с. Гайвороні. Скільки померло людей у селі від голоду, не маю уяви. Пригадую «прийшлих» людей, у нас говорили, що вони з Глобина. Там було, мабуть, сутужніше з їжею, адже вони приїздили, щоб обміняти свої пожитки на їжу.

Село Голінка (Голінська сільська рада)

Яцина Іван Демидович, 1920 року народження

Наша сім`я була заможною, і ми не хотіли вступати до колгоспу. Нам погрожували розкуркуленням і виселенням, а батьки просили, щоб дали ще час на роздуми. Все ж таки нашу сім`ю розкуркулили, забрали все майно, навіть вишиті рушники та ікони. В хаті залишились лише стіл та лавки. За станом здоров`я батька з села не виселили.

1932 рік був урожайним, але весь зібраний урожай був забраний. В селі були створені бригади, які ходили від будинку до будинку і забирали всі продукти. Якщо зерно й було заховане, то його обов`язково знаходили і забирали. Колгоспникам давали по 100 г хліба і 10 копійок. Тому їли все, що можна було знайти: макуху, квіти білої акації і цвіт конюшини.

Від голоду в селі майже всі були пухлими. Багато людей помирало. Від голоду помер мій двоюрідний брат – Троць Іван Павлович, якому було 22 роки. Похований на місцевому кладовищі.

По сусідству жив Троць Левко з двома синами. Увечері одного дня їх бачили живими, а вранці наступного дня знайшли мертвими.

А в сім`ї Юхимцевих померли батьки, залишивши трьох малих дітей, про яких потім піклувався колгосп. Іноді дітей-сиріт віддавали в сім`ї колгоспників, які, виховуючи їх, отримували від колгоспу платню у вигляді хліба.

Померло більше 100 односельчан.

Кожного дня до хати просити милостиню приходило більше 10 чоловік, дуже часто вони й помирали в нашому селі. Пригадую, по селу ходив хлопець на вигляд років 15, ходивши від хати до хати, він так знесилів, що ліг на землю і пролежав не встаючи 10 днів. Потім помер. Його було поховано на місцевому кладовищі.

Найбільше в селі постраждали одноосібники, тому що тільки колгоспників годували на спеціальних кухнях..

Пащенко Павло Леонтійович, 1922 року народження

Наша сім`я складалась із 5 чоловік і за достатком була середньою.

До колгоспу ми вступили добровільно ще у 1929 році. Під час голоду колгосп нічим не допомагав людям, їли і хліб з макухою, збирали гнилу картоплю.

Люди були пухлі від голоду, особливо багато пухлих людей приходило просити милостиню із Полтавської області.

Під час голоду в нашій сім’ї ніхто не помер. Не можу пригадати й односельців, які б померли від голоду, так як тоді був ще малим.

Артюх Олексій Іванович, 1928 року народження

Жили ми бідно, і наша сім`я відразу добровільно вступила до колгоспу. Знаю, що в 1932-1933 роках був величезний неврожай, всім було важко, але колгосп нічим не допомагав. Їли навіть бур`ян.

В нашій сім’ї пухлих від голоду не було, але такі були серед односельців. Скільки померло від голоду - я не пам`ятаю. Знаю лише, що випадків людоїдства в нашому селі не було.

Село Григорівка (Григорівська сільська рада)

Тарасенко Олександра Миколаївна, 1922 року народження

Походжу з бідної сім`ї, яка складалася з 5 чоловік. Вступ до колгоспу не був добровільним. Батька примусили здати все: борони, коня, збрую до колгоспу.

1932-1933 роки були неврожайними. У ці роки відбувалося «викачування» хліба та інших продуктів у грубій формі, навіть з хати виганяли. Забирали зерно, картоплю, буряк та інше.

На трудодень в колгоспі давали зовсім мало зерна.

Щоб не вмерти з голоду, їли млинці з макухи, конюшини. В селі було багато пухлих та мертвих від голоду людей. Дітям, батьки яких померли від голоду, громада не допомагала, і вони часто помирали слідом за батьками. Померлих ховали в ямах. У нашій родині не помер ніхто, голодомор пережили всі.

Під час голоду за зривання колосків на полі людей били, штрафували, проте засуджених не було.

В село часто приходили «чужі» люди, просили їсти, проте дати їм було нічого.

Я думаю, що в однаковій мірі постраждали і колгоспники, і одноосібники.

Шаповал Олександра Михайлівна, 1927 року народження

Походжу з бідної сім`ї, яка складалася з 5 чоловік. До колгоспу вступили добровільно.

1932-1933 роки були неврожайними. В ці роки вимагали здавати продукти.

Скільки давали в колгоспі продуктів, не пам`ятаю.

Під час голоду варили суп, борщ із лободи, використовували корінці з рослин. Люди в селі дуже пухли від голоду. За зривання колосків на полі людей били і засуджували.

Під час голоду ніхто з рідних не помер, а сусіди помирали. Діти, батьки яких помирали, самі знаходили собі їжу, ніхто про них не піклувався.

Був у селі випадок людоїдства. В одній сім`ї з`їли дівчинку.

Від голоду більше постраждали колгоспники.

Село Зеленівка (тоді село Кляйн Вердер) (Біловежівська сільська рада)

Райт Яків Андійович, 1919 року народження

Під час голоду я ходив у поле збирати виволочений пирій при посіві озимих, вибивав від землі і в`язочку приносив додому. Мили в двох водах, висушували на сонці, товкли в ступі і просіювали через сито. Це борошно за смаком солодке. Його змішували із шматочками крохмалю, який робили з перезимувавшої у землі картоплі. Крохмаль мав темний колір, тому здавалося, що «лєпєшки» були з ізюмом.

Їли кішок, собак, щурів, сусликів, мертвих тварин. В усіх сім`ях (крім розкуркулених) з осені 1932 року були корови, але були такі сім’ї, що, піддавшись паніці, різали корів. І це був вірний шлях до смерті в першу чергу їх дітей, а інколи і всієї сім`ї. Хто корову зберіг, мав щоденно 6 літрів молока, а це вже порятунок від голодної смерті. Нашу сім`ю врятував батько. У другій декаді травня, вночі він, повів нас на станцію Григорівка і ми виїхали в радгосп «Вишневий» Лохвицького району на Полтавщині.

Васильченко Марія Григорівна, 1922 року народження

Проживала в с. Смолове Дмитрівського району. При організації колгоспу батьки добровільно вступили, оскільки сім`я була незаможною. Батько працював пасічником, мати в ланці обробляла буряк, старший брат і сестра також працювали в колгоспі.

Харчування було поганим. Мати й сестра збирали калачики, пекли млинці. Збирали колоски терли їх і змішували з калачиками. Пригадую, коли мати наварить баланди, прибігали і сусідські діти.

Наша сім`я вижила, вижили і сусідські сім`ї.

Пархоменко Ганна Михайлівна, 1933 року народження

Добре пам`ятаю все, що розповіла мені моя мати, яка пройшла через весь цей жах. Найважчі були 1932-1933 роки. Все, що мали з харчів: пшеницю, буряк, картоплю-забирали.

Був такий випадок у моїй сім`ї, коли мати заховала маленьку торбинку зерна у піч. Активісти перерили всю хату, поперекидали все, побили піч, але знайшли той бідолашний мішечок з зерном, ще й побили за те, що заховала. Бувало таке, що мати з батьком заховають у саду торбинку зерна, закопавши у землю, а голодні сусіди побачать, як вони ховали - і заберуть. Працювати в колгосп люди ходили не з власної волі, а примусово. Тому що в кінці кожного робочого дня видавали полумисок галушок з водою.

Урожай 1932-1933 років був непоганий, бо жали на полях жито, пшеницю, пололи картоплю та буряки. Якось одного разу мати принесла з поля купку колосочків, то зернятками смакувала вся сім`я.

І ще один випадок. Недалеко від нашої хати були ями з картоплею, які охоронялися. Перед Пасхою мати поклала нас спати, а сама пішла за картоплею. Принесла і зварила маленький чугунець - ото було справжнє свято.

З нашої родини від голоду ніхто не помер, а в селі люди помирали цілими сім`ями. Люди навіть кидалися в колодязі, бо не могли витримати весь цей жах. Спочатку мати кидала менших дітей, потім старших, а потім вже сама з чоловіком.

В селі були випадки людоїдства. Недалеко від нас проживала жінка з трьома дітьми, їжі не вистачало, бо вона працювала одна. Діти були зовсім голодні, тому вередували весь час і плакали. Потім вона по одному вбивала дітей, варила їх, їла сама і інших дітей годувала.

Був і такий випадок: коли в одній з хат помер батько, то залишилось двоє дітей: одному - 8, іншому 11 років. Декілька днів труп батька лежав, а потім вони з його м`яса почали варити їсти. Так вони з`їли свого батька, а потім і самі померли від отруєння трупним ядом. До села приходили люди з інших сіл, щоб просити їсти.

Наша сім`я допомагала їм, чим могла, навіть дозволяла залишатися на ніч.

Дуже допомогло моїй сім`ї те, що вони продали великий сарай та подушки, за ці кошти ми могли харчуватися.

Кочерга Іван Петрович, 1941 року народження

(Із розповідей рідних, які пережили Голодомор 1932-1933 років)

Мої дід та баба бідними не були. Мали 6 десятин землі, коня та корову. Батько був одружений, але жив з батьками. В сім`ї, крім нього, було ще 4 дітей. В 30-ті роки дід помер, сім’ї загрожувало розкуркулення, бо баба не хотіла вступати до колгоспу. Щоб не віддавати коня, одну з дочок силоміць віддали заміж у 13 років за бідного парубка і дали їй коня у посаг. Та все одно сім’я була розкуркулена. Забрали все: комору, худобу, реманент і навіть скриню з одягом.

Пригадую з розповіді матері, що вона в цей час була на полі, наймалися „за сніп”, а бабуся варила борщ. Активісти, ввірвавшись до хати, пхнули її, вона впала і попекла борщем руки. Батько і мати залишились без одягу, в полотняних сорочках. Пізніше вони викупили власну скриню за великі гроші. Та гірше всього, що забрали і хату. З неї один з активістів збудував собі хату на іншому місці. Батько і мати змушені були поневірятись по чужих людях. Жили у бездітних діда й баби за плату, за відробіток. Та коли батько вступив до колгоспу, дід вигнав і їх з хати. Бабуся з меншими дітьми жили в погребі.

Симоненко Лідія Григорівна, 1941 року народження

(Із розповідей рідних, які пережили Голодомор 1932-1933 років)

Батько був із заможної сім`ї, яка мала 11 десятин землі, волів, коней. Батько на той час був одружений, але жив з батьками. Крім нього, в сім`ї було ще 3 дітей. Коли розпочалось розкуркулення, сім`ї загрожувало виселення до Сибіру. На допомогу прийшли "пруси", які в той час жили в Зеленівці. Один з них віддав свою комору, щоб батьку побудувати хатину. Сім`я була розкуркулена, але залишилась в Зеленівці.

1932-1933 рр. були врожайними. Але в селі була організована бригада, яка робила подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі, заготовленої людьми до нового врожаю. Батько, щоб якось прогодувати 3 дітей, заховав зерно у землю, аж за селом. Брали його під час заметілі, щоб не видно було слідів, а потім у погребі жорнами мололи. До борошна добавляли запарений лист в`язу, полову з конюшини. На одному з полів замерзла картопля, і люди ходили її видовбувати, робили крохмаль і з відходів пекли млинці. Якось одного разу, як розповідала мати, Ольга Степанівна, вони вечеряли, коли прийшла бригада, і вона, щоб заховати що-небудь на сніданок, закинула окраєць хліба в запічок поміж ганчір`я. Однак його знайшли і забрали. Від постійного голодування у матері попухли ноги.

Врятувала від голоду весна. Люди почали їсти лободу, кропиву, а взимку їли ж навіть котів і собак.

Сусіди, які жили поруч біля нас, мали 4 дітей, то вся їхня сім`я померла від голоду. Були в селі і "прийшлі" люди. Вони ходили по вулицях, як тіні, і просили чогось поїсти. Одна жінка, доведена до відчаю, навіть вирішили посадити 3 своїх дітей на поїзд і відправити їх хоч би куди-небудь, щоб тільки врятувати від голодної смерті, але сусіди відрадили її від цього.

Село Ополонське (Курінська сільська рада)

Лиман Віра Володимирівна, 1923 року народження

Народилась у бідній сім`ї, яка складалася із 9 чоловік. Батько до колгоспу не вступав, працював на залізниці. Тому забрали весь сільськогосподарський інвентар та коня. 1932 року врожай був непоганий, але забирали все, нічого не лишаючи. Навіть у саду і на городі перевіряли, чи не закопали зерна. Дітей грудних не жаліли, з-під них витягували торбинки, де було просо.

Весною їли все, що росте. Земля була чорна, зелені не було. Мама і я ходили в колгосп, сапувати буряки. За це в обід давали по 1 л баланди (вода з мукою низького сорту). Одну порцію ми з`їдали в обід, а іншу несли додому дідові, бабусі і 4 дітям. Батькові на залізниці за роботу щодня давали буханку хліба. Оце нас і врятувало. Тільки померла годувала дівчинка. А більше всього мучилася сестра Рита, якій було 3 роки. Пам`ятаю, як вона кричала і просила їсти. Їй всі потрошку віддавали від своєї частинки хліба. Бабуся пекла млинці з лободи, додаючи туди макухи.

На хуторі пухлих людей було багато, помирали сім`ями.

У сім`ї засуджених за «розкрадання соціалістичної власності» не було, бо не було сили навіть іти щось красти.

Випадків людоїдства на хуторі не було. Заходили «чужі» люди. З ними ділились крихтами їжі. Були і такі, що помирали.

Від голоду страждали як одноосібники, так і колгоспники.

Село Курінь (Курінська сільська рада)

Борщ Мотрона Федорівна, 1917 року народження

Родом з бідної сім`ї, в якій було 9 чоловік. Мали 70 соток землі.

Під час організації колгоспу забрали коня, та батько купив іншого.

Під час голоду батько продав коня та купив м`ясо корови, яка опухла від голоду. Нашу ж корову забрали в рахунок грошового податку за землю. Збирачі податків заходили в сарай, забирали без будь-якого дозволу те, що вважали за потрібне. Натуральний податок складався із 90 яєць, 40 кг м`яса, також здавали картоплю, зерно. Із м`яса, купленої під час голоду корови, варили борщ, додаючи квіти конюшини. У Бахмачі дерли зерно. Ми брали там полову і пекли галети.

Під час голоду у селі ледь не всі були пухлими. Голод був штучний, бо хліб був, і його навіть топили у морі.

Дорош Дмитро Павлович, 1922 року народження

Під час голоду я проживав у місті по вул. Гоголя. Бачив, як на кладовищі ховали людей не поодинці, а в загальну яму. Привозили на возі і скидали в яму, трохи присипавши землею. Таких ям було багато, і в кожній до сотні чоловік. Трупи людей лежали прямо попід дворами. На кладовищі хоронили і людей, яких знаходили мертвими на вокзалі та в залізничних вагонах. Доки ями не заповнювались повністю, їх лише трохи прикидали землею, тому часто можна було побачити, як собаки носили шматки людського м`яса по кладовищу.

Лиман Віра Володимирівна, 1922 року народження

Сім`я була бідною і складалася з 9 чоловік. До колгоспу вступили добровільно, бо це була надія на краще життя.

Спогади про Голодомор 1932-1933 років дуже тяжкі. У ті роки врожаї були середніми, але я пам`ятаю, як по хатах ходили солдати і забирали весь зібраний урожай.

В колгоспі тоді давали по тарілці баланди, яку варили з води, борошна та солі. Їли також лободу, конюшину та іншу траву.

У нашій родині пухлих від голоду не було. Вижили тому, що мали корову. Її в нас не забрали, бо ми вступили до колгоспу. Здоров`я після голоду у всіх погіршилося.

«За розкрадання соціалістичної власності» у нашій сім`ї засуджених не було, а в селі такі люди були.

В селі померло багато людей. Іноді пухлі і мертві вони лежали по декілька днів.

Дітей-сиріт вивозили на вокзали, де їх підбирали солдати, і мабуть переправляли в дитбудинки.

До голоду в нашому селі було 102 двори, з яких залишилась тільки половина.

Випадків людоїдства в селі не пам`ятаю, але знаю, що їли собак, котів. Багато людей із сусідніх сіл приходили просити їсти, але майже ніхто нічого не давав, тому вони помирали прямо на дорогах.

У 1932-1933 роках від голоду постраждали всі люди, що жили в нашому селі.

Ткаченко Мотря Григорівна, 1911 року народження

Походжу з сім`ї середнього достатку, яка складалася з 10 чоловік, з них 8 дітей. Вступ до колгоспу був добровільним - так вирішив мій батько. Про Голод 1932-1933 років пам`ятаю багато лихого. Врожаї були середні, можна навіть сказати погані. У колгоспі давали потроху жита.

У заможніших селян забирали худобу, одяг, збіжжя.

Особливо тяжко було взимку, а навесні стало легше. Їли гнилу картоплю, що залишилась на полі після зими, листя з дерев, купували висівки з проса.

Від голоду люди пухли та помирали. У нашій сім`ї від голоду помер батько і моя сестра (Макаренко Григорій Васильович та Макаренко Єлизавета Григорівна), вони поховані на місцевому кладовищі. Вимирали цілі сім`ї односельців, діти, що залишалися, ходили попід хатами, а потім їх відвозили на станцію. Випадків людоїдства не пам`ятаю. Їли котів і собак. Дуже багато було прийшлих людей, які просили їсти. Щоб хтось із них помер у нашому селі - не пам`ятаю. За 1932-1933 роки у селі померло близько половини жителів.

Зиза Христя Мусіївна, 1926 року народження

Родом з бідної сім`ї, яка складалася з 10 чоловік. Були такі випадки в селі, що люди не хотіли вступати до колгоспу, тоді забирали хату, їжу і все інше.

У 1932-1933 роках їли гнилу картоплю, кропиву, листя з дерев, сушили і терли кору липи.

Пухлих від голоду в селі було дуже багато. В нашій сім`ї теж померле 2 моїх братів, батько і сестра. Вони поховані на сільському кладовищі.

Часто в село приходили «чужі» люди, вони просили їсти, часто помирали.

Деякі люди не могли витримати голоду і їли трупи померлих рідних та сусідів.

Бережна Євдокія Семенівна, 1925 року народження

Походжу з бідної сім`ї, яка складалася з 11 чоловік.

1932-1933 роки були врожайними, але зерна не вистачило на цілий рік, так як відбувалося його «викачування». Сім`я повинна була здавати хліб, м`ясо, зерно.

В колгоспі під час голоду видавали по 100 г хліба на кожного працюючого члена сім`ї. Їли сурогати: перемелювали і запарювали конюшину, дехто їв кору з дерев.

Люди пухли від голоду і помирали прямо на дорозі. В нашій сім`ї від голоду померло 7 дітей. Вижило двоє.

Дітей, що залишалися сиротами, віддавали до «патронатів» та ясел. Там вони харчувалися і виховувалися.

Випадків людоїдства не було. Найбільше від голоду постраждали одноосібники.

Живодір Марія Трохимівна, 1927 року народження

Народилася на хуторі Шумейки. Походжу з заможної сім`ї, яка складалася з 4 чоловік. Батьки до колгоспу не вступили, тому сім`я була розкуркулена. В колгосп забрали худобу, реманент, молотарку, золото. Батька вислали в Сибір, сім`ю вигнали з хати, яку забрали під Будинок культури. Нам виділили невелику комірку. 1932-1933 роки були врожайними. У жовтні партійна верхівка прийняла рішення вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна. Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного вивезти на станцію зерно, а в разі непослуху позбавляли волі на 10 років.

Під час голоду у колгоспі давали грудочку хліба-тирси. Також їли різну траву, кісткове борошно.

У селі було багато пухлих людей, а в нашій родині померла старша сестра. Здоров`я майже в усіх людей було підірване. Я втратила зір. Люди в селі помирали дуже часто, майже щодня оплакували померлих. Дітей, чиї батьки померли, іноді забирали заможніші сім`ї, а деяких здавали до патронату.

Точної цифри померлих не знаю, але дитяча смертність була дуже високою. Випадків людоїдства в селі не траплялось

Дуже багато людей з інших сіл приходило просити їсти, більшість з них помирала з голоду.

Найбільше від голоду постраждали колгоспники, адже одноосібники змогли дещо зберегти.

Солодько Євдокія Пантелеймонівна, 1926 року народження

Вступати до колгоспу нас примушували. Говорили, що якщо це вступимо, то виселять. Батько не пішов до колгоспу, то нас розкуркулили: забрали хліб, коней, рала.

Голод - це найстрашніше, що було тоді. Діти кричали, бо хотіли їсти, багато людей помирало. У нашій сім`ї померло 2 чоловіки. 1932-1933 роки були врожайними, було багато хліба, але люди голодували. У селі пухлих від голоду було дуже багато, багато й померло. Були й випадки людоїдства.

Громада давала допомогу дітям-сиротам, платила гроші на харчування.

Під час голоду більше постраждали одноосібники.

Кондращенко Іван Йосипович, 1924 року народження

Я проживаю в с. Бахмач-1, але народився в Курені. Походжу з середняцької сім`ї, яка складалася з 8 чоловік. Вступ до колгоспу був добровільним. Батька поставили головою колгоспу. Якщо люди не погоджувались іти в колгосп, забирали все їхнє майно.

1932-1933 роки були дуже тяжкими, було багато дощів, і тому неврожай. Під час голоду батько навчався в Челябінську на механіка і власними силами заробляв гроші на хліб, по який їздила мати із старшими синами. Цього хліба нам вистачало на місяць. Мати ж працювала в колгоспі.

У 1932-1933 роках в селі були пухлі від голоду люди, багато з них помирало.

У мене помер рідний брат, який був хворий на шлунок та дідусь пам`ятаю, як померли сусіди Горбачі - 8 чоловік, батько поховав їх на кладовищі в Курені. Були у селі і випадки людоїдства.

Солодько Павло Андрійович, 1922 року народження

Живу в селі Бахмач-1, але народився в с. Курінь в сім`ї середняків. В 1932 році до колгоспу вступила моя сестра. Розкуркулені ми не були.

Врожай 1932-1933 років був середнім. Під час голоду відбувалось «викачування» хліба та інших продуктів. Забирали все: коней, корів, вози, сани, навіть дитячу білизну. Хто був у колгоспі, отримував 20 копійок на трудодень та зерно.

В селі було багато пухлих людей. Із сусідів вимерли майже всі, залишилось по 1-2 чоловіки у сім`ї. Було таке, що люди падали прямо на землю І залишалися посеред вулиці.

Коваленко Марія Федорівна, 1913 року народження

Сім`я мала середній достаток - невеликий шматок землі, корову, свиней, птицю. Родина складалася з 5 чоловік.

Щодо вступу до колгоспу, то батьки мали вагання, проте вступили до нього добровільно. При вступі у них забрали худобу та частину майна. Члени сім`ї не хотіли віддавати свою власність, але їх запевнили, що так роблять усі, і це необхідний крок для вступу в організацію. Їм сказали, що відтепер ці речі спільні, так само, як і майно інших.

1932 рік був врожайним, особливо гарно вродила пшениця. Цього врожаю було більше, ніж досить, щоб прогодувати людей. Але всі продукти відбирали і кудись вивозили. Всі зрозуміли, що залишаються без харчів, і почали ховати їжу. По хатах ходили спеціальні бригади, які обшукували оселі. Одного разу в нашій хаті знайшли заховане сало, це повинно було мати негативні наслідки, проте обійшлося лише лекціями про спільне майно.

У 1932-1933 роках їсти людям було нічого. Ті, кому вдалося щось приховати, якусь їжу, намагалися розтягнути її як можна найдовше. Люди їли все: рослини, гризунів та інше. Особливо важко було взимку. Весною, як тільки пробивалась молоденька травичка, її зривали і, змішуючи з борошном, яке отримували з тертих жолудів, пекли млинці. Від голоду люди крали все їстівне, що бачили. Випадків засудження майже не було, бо засуджених треба було відправляти до в`язниці, де хоч раз на день повинні були годувати, а це краще, ніж нічого не їсти.

Від голоду багато людей в селі пухло, але в нашій сім`ї таких не було, тому що сім`я була невелика та дещо вдалося приховати.

Людей в селі помирало дуже багато. Ходили люди з інших сіл, але їм мало чим можна було допомогти. Ці люди в марних пошуках витрачали всі свої сили і частіше за все помирали.

Калініченко Марія Петрівна, 1919 року народження

Народилася в селі Курінь. Сім`я була великою: 4 дітей.

Мати померла, коли мені було 5 років. Батько одружився вдруге, привів жінку, яка мала свою дитину. Народилося ще 4 дітей.

Батько й мати вступили до колгоспу добровільно, тому що колгоспникам давали на роботі трохи продуктів, а одноосібникам - ні. Батько був добрим теслею, умів все робити і цим заробляв на прожиття. Мати ж пекла для колгоспників хліб і тому могла трішки сховати для своїх дітей.

1932-1933 роки були врожайними, та люди залишились без зернини все відбирали бригади активістів. Забирали не лише зерно, а всі продукти, які можна було забрати. Пухли старі й малі, вмирали цілими родинами. Часто трупи лежали прямо на вулиці. Їли навіть собак та котів. В Курені говорили, що один чоловік з`їв власного сина. По селу були діти, батьки яких померли від голоду. Люди допомагали їм чим могли, давали їсти, але дуже мало, бо не було. Варили вариво, в якому були лише лобода та пшоно, пекли й млинці з макухи.

Смерть косила людей аж до літа 1933 року. Особливо тяжко було взимку. А хлібозаготівля не припинялась - бригади нишпорили скрізь. Знаходили зерно навіть у землі.

Прийшлих людей було багато. Вони просили по хатах їсти. Давав мало хто, бо своїх дітей годувати було нічим.

Село Матіївка (Матіївська сільська рада)

Попок Степанида Митрофанівна, 1912 року народження

Нашій сім`ї їсти було нічого. Матері самій прогодувати 3 дітей було важко, а наш батько не повернувся з громадянської війни. Сім`ї завжди було нелегко, а особливо в ці роки. Хоча й була корова, а їжі все одно не вистачало. Ходили рвати щавель, а потім цілий мішок несли у Бахмач на базар. На виручені гроші купували інші продукти харчування. Самі теж варили борщ зі щавлем. Мати, якщо траплялося роздобути картоплі, то кидала 1 чи 2 до борщу. Всі запаси продуктів використали, навіть квасолю, яка лежала багато років, і ту з`їли.

Людей кликали працювати в колгосп. До 1933 року іти в колгосп всі боялися. В людей до колгоспу забирали зерно, щоб було чим засіяти колгоспні поля, худобу і навіть землю.

Я пам`ятаю, що в ті часи померли від голоду двоє дівчаток. Були люди, що і померли від голоду. В основному, нас рятував щавель.

Попок Олександра Іванівна, 1920 року народження

Наша сім`я не дуже голодувала. Батько був пічником, їздив на роботу по різних селах і заробляв гроші. Їздив на базар у Бахмач і в Короп купувати пшоно та квасолю. Інколи траплялось, що ходили рвати заячий часник, дику цибульку. Кришили і їли, як салат. Варили борщ із щавлю і картоплі. Батьку часто платили продуктами харчування: мукою, ячменем. Ячмінь товкли в ступі, а вже потім варили. Батько інколи забирав мене з собою, щоб можна було погодувати. Коли їздила з батьком по інших селах, то бачила пухлих від голоду людей. А наше село така біда обминула. Людям було не так сутужно.

Несук Софія Микитівна, 1911 року народження

Батьки походили з бідної сім`ї. Самі в колгосп не пішли, а мене віддали, разом забрали і пару коней, віз, сани, плуг, борони.

1932 рік не був неврожайним - хліб вродив не дуже поганим, але все віддали державі. А ми їли конюшину, лободу, сою, віку, гнилу картоплю, кінський щавель. В колгоспі їсти не давали, хоч зерно і вродило, тому люди почали красти колоски з поля. За крадіжку зерна заторювали до в`язниці. За 2 кг зерна давали 2 роки. Під час голодомору в селі було засуджено багато людей. В селі від голоду помирало дуже багато людей, але прізвищ я не пам`ятаю, бо вже скільки років пройшло.

Батьки віддавали їжу своїм дітям, а самі помирали. Діти-сироти, в яких батьки помирали, ходили по селу і просили їсти. Родичі забирали цих дітей до себе, тому в хатах проживало дуже багато людей. Нашу сім`ю смерть обійшла стороною. Мій батько був кравцем. Бувало, пошиє кому штани, кому піджак, йому і давали за шиття по пригорщі пшона та зерна. По селу ходило дуже багато людей і просило їсти.

Пиркал Уляна Семенівна, 1920 року народження

Походжу із заможної сім`ї, яка складалася з 7 чоловік. Мали пару коней, плуг, віялку, борони, корови. Зерном та іншою сільськогосподарською продукцією були забезпечені повністю. Батько добровільно вступати до колгоспу не хотів. Для того, щоб ми вступили до колгоспу, активісти (пам`ятаю братів Винниченків, Федора і Мусія Чичерика) вигнали нас із хати. З собою дозволили взяти лише особисті речі, все інше - забрали. Вигнали також сім`ю сусіда - Рябенка Антона. До весни ми жили у материного брата Михайла. У нашій хаті поселився член колгоспу «Іскра» Володимир Щерба. Весною мати поскаржилася начальству в Бахмач, і хату нам повернули, але інше майно залишилося в колгоспі. Із землі залишився тільки город біля хати. Та батько і після того не захотів іти до колгоспу.

Жили ми тільки з городу. В цей час від голоду померли дід, баба та батько. Після їхньої смерті мати вступила до колгоспу.

Пам`ятаю, що врожай 1932-1933 років був добрий, але до вступу в колгосп ми голодували: мати варила борщ з лободою, чорнобилем, кропивою, щавлем, картоплі не було. Їли також млинці з товченого насіння буряка, огірків. Від голоду попухли дві сестри. Коли вступили до колгоспу, то їх забрали до колгоспних ясел, там вони відійшли.

Під час голоду приходили в село чужі люди («старці») просити їсти, але ми не давали, бо в самих не було. Іноді вони помирали на вулиці.

Більше від голоду постраждали одноосібники, адже колгоспники отримували зерно за трудодні.

Село Пальчики (Пальчиківська сільська рада)

Басок Марія Улянівна, 1929 року народження

Сім`я була багатодітною - 8 дітей. Мали все: землю, худобу, реманент і дуже тяжко працювали. Дочекалися жнив. Здавалося, що вистачить усього надовго. Але прийшли активісти і забрали все. Мати просила, щоб хоч щось залишили дітям, ішла за підводою безсила, принижена. І розпочалися страхітливі жнива смерті. Пухлі, знесилені померли троє дітей: Сашко, Олексій і Галя. Не витримала цього мати і теж померла. Ховали у ряднах у зовсім неглибокі ями, у людей не було навіть сил копати.

Матюх Зінаїда Михайлівна, 1922 року народження

У селі було створено колгосп ім. Леніна (голова колгоспу - Матюх Симон Лукич), куди частина людей пішла добровільно, а частина під тиском і страхом. У нашій сім`ї було шестеро дітей. Працюючи в колгоспі, терпіли нестатки. Давали маленький шматочок хліба та борщ із хліба та щавлю. Шматочок хліба увечері несли додому. Так вижили. А ось у сусідки Пряхи Параски голод забрав 2-х синів.

Московченко Михайло Петрович, 1926 року народження

Батьки вступили до колгоспу, як тільки розпочалася колективізація.

Я ходив у колгоспний дитсадок - там дітей хоч якось харчували - варили борщ із лободи, щавлю і раз на день затірку із борошна. Також давали дуже маленький шматочок хліба. Але траплялися смертні випадки навіть у дитсадку. Найстрашніше було те, що дітей не колгоспників до дитсадка не брали. А вони голодні пухли, буквально приповзали туди з благанням: «їсточки, хлібчика».

Сущенко Михайло Іванович

Мене вже пухлого привели в дитсадок. Батьки довго не вступали до колгоспу, тому дітей не приймали. З хати забрали все, що можна було винести. Мати одного разу розсипала тоненьким шаром на печі зерно і прикрила рядном, але так звані активісти знайшли і забрали й це. Згодом навіть хату розкрили, а нас переселили в іншу. Згодом сім`я вступила до колгоспу.

Кістяєва Олександра Павлівна, 1920 року народження

Під час колективізації все забрали до колгоспу. Згодом ми вступили до колгоспу, працювали дуже тяжко. Щоб вижити під час голоду, мати вдома шила за будь-який харч.

Хоменко Ісаак Олександрович, 1925 року народження

Сім`я відразу до колгоспу не вступила, тому розкуркулювали, забрали все. В голодні роки ходили до прогнилих буртів з картоплею, збирали картоплю, перемивали її і варили. Не залишалося нічого, як вступити до колгоспу. Діти почали ходити у дитсадок, але і це не допомогло. Померли сестра Марія, дідусь, Матюх Сергій Лукич. Він був дуже пухлий, навіть ходити не міг.

Бобровицький район

ОЛІЙНИК Ганна Іванівна, 1927 р. н., с. Білоцерківці

У 1933 мені було шість років, а братикові вісім. Нас батьки вивезли в Бобровицю на залізничну станцію і посадили в поїзд, щоб ми їхали у світи. Покинули нас і втекли. Із поїзда дітей виловлювали, ми тиждень жили на прийомному пункті. Потім нам показали дорогу, і ми стали вертатись додому. Я була дуже кволою, брат ніс мене на спині. Зустрівся в дорозі якийсь чоловік і каже брату: “Кинь її, тобі легше буде самому”. Але він мене не кинув.

Записала соціальний працівник О. Л. Швець у 2007 р.

Скрипка С. Свідчать живі Наше життя (Бобровиця). – 2007. – 10 листопада. – С. 3.

Борзнянський район

МЕЛЬНИК Микола Іванович, 1925 р. н., с. Велика Заготівка

Коли мама повернулася, вона кричала страшним голосом, коси на голові рвала: “Діточки мої, чого ж ви мене не дождалися? Я ж вам хліба принесла”. Братів у снігу коло хати поклали, рядном накрили і прикидали снігом. Як копали яму, не буду розказувати. Якщо описати все, що було, то це буде жах і крик людський.

Записала студентка Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці І. Марухленко у 2004 р.

Пам’ять народу неубієнна: “Це твій Ясю, дід” (Старше покоління розповідає молоді про голод 1932 – 1933 рр.) Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька, І. Г. Карпова. – Чернігів; Ніжин, 2005. – С. 10 – 11.

Варвинський район

КАРПЕНКО Марія Микитівна, 1922 р. н., с. Дащенки

Особливо важкою була весна 1933 року. Виткнулась перша зелень, виснажені люди кинулись на неї, до висівок додавали сушені голівки конюшини, спориш і випікали так званий хліб. Їли багато і відразу помирали. Кожного року у шкільному класі чулись голоси: – помер Митрофан із 3 класу, Бойко, Жук, Михно, Приліпко, Давиденко…

Записала студентка Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці О. Галка у 2005 р.

Пам’ять народу неубієнна: Свідчення про голодомор 1932 – 1933 рр. та голод 1946 – 1947 рр. на Чернігівщині Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька, І. Г. Карпова. – Чернігів, 2006. – С. 25 – 26.

Козелецький район

ГОРІЛА Агафія Дмитрівна 1911 р. н., с. Сорокошичі Косачівської сільради, тепер мешкає в с. Тужар цього ж району

Найтяжче було пережити зиму 1932-33 рр. У нашому селі у війну не стільки загинуло людей, як тоді від голоду. В мене теж була дитина, їй був лише рік. Не змогла вберегти, померла на моїх руках від голоду!

Записала студентка Чернігівського державного технологічного університету Ю. Бойправ у 2007 р.

Пам’ять народу неубієнна: Свідчення про Голодомор 1932 – 1933 рр. та голод 1946 – 1947 рр. на Чернігівщині Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька, І. Г. Карпова. – Чернігів, 2007. – С. 24.

Коропський район

КОВАЛЬ Уляна Трохимівна, 1925 р. н., с. Верба

Від такої їжі ми стали пухнути, і за рік у моїй сім’ї померло п’ятеро дітей і батько. Залишилася я одна. На той час у нашому селі вимерло дуже багато людей, щодня у кожній родині вмирало по декілька осіб.

Записала студентка Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці О. М. Коваль у 2007 р.

Пам’ять народу неубієнна: Свідчення про Голодомор 1932 – 1933 рр. та голод 1946 – 1947 рр. на Чернігівщині Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька, І. Г. Карпова. – Чернігів, 2007. – С. 28 – 29.

РАДЧЕНКО Павло Савович, 1920 р. н., с. Нехаївка

На хуторі Нориця жив дід Іванченко, котрий робив сторожем на колгоспному дворі і придумував сатиричні вірші (не писав, а саме видумував). Потім на наряді у бригаді розказував, що за ніч напридумував. Ось один з його віршів того часу:


Устань, Ленін, подивися,
Як ці СОЗи нажилися.
Клуня раком, хата боком,
А кобила з одним оком.
На воротах – серп і молот
А у хаті—смерть і голод.
Як робили у пилу,
Обіцяли по колу.
А як почали щитати,
Нема чого людям дати.
І пішов тоді народ,
Де крохмальний наш завод
Жом в болото випускав,
І народ той жом збирав.
Поприносить собі в хату,
З нього блини випікати.
Хліба ніде було взяти,
Треба якось виживати.
Там люди з других сіл були.
Збирали жом, блини пекли.
Там і лагерем стояли,
Біля жому помирали.

Записав студент історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка С. Токарєв у 2003 р.

Пам’ять народу неубієнна: Спогади очевидців (Свідчення про голод 1932 – 1933 рр. на Чернігівщині) Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька. – Чернігів, 2003. – С. 24 – 26.

ЛАЗАР (ДВОРЕЦЬКА) Ганна Андріївна 1902 – 2002, с. Дроздівка

Пилип мені розповідав, що весною 1933 р., коли сіяти було нічим: ні зерна на посів немає, ні коней, щоб зорати, то ті нехристі з сільради, тільки не наші, а прийшлі, людей впрягали замість коней орати. Люди після зими несилі, худі, не можуть тягти плуга, так їх батогами позабивали на смерть, там же, у полі й поховали – закидали землею. Отак знущалися над безвинними людьми, і покарання їм за це ніякого не було.

Записала студентка історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка Г. Мотінова у грудні 2001 – січні 2002 рр.

Пам’ять народу неубієнна: Спогади очевидців (Свідчення про голод 1932 – 1933 рр. на Чернігівщині) / Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька. – Чернігів, 2003. – С 37.

Менський район

ХОТЯН Тетяна Іванівна, 1921 р. н., с. Синявка

Пам’ятаю, що була така слаба, що ледве до школи доходила, а піднятися на другий поверх не здужала. Перед уроками діти шикувалися на зарядку, а я не подужаю. У школі підгодовували дітей колгоспників із бідних сімей, заводили їх до їдальні і давали трішки їсти, мене туди не пускали, бо я була з розкуркуленої родини.

Запалюй свічку, Україно!: Голод 1932 – 1933 років на Менщині: свідчення очевидців. – Мена, 2007. – С. 46 – 47.

Прилуцький район

КОВАЛЕНКО Марія Федорівна 1924 р. н., с. Сергіївка

Часто ночами, особливо зимовими, мені вчувається, що земля плаче й стогне від кісток, похованих без трун, у спільних, а значить, і безіменних й часто не оплаканих могилах. І на схилі літ мене все частіше мучить думка: “Чому? Чому й досі не знайшли винних? Чому за це ніхто не відповів?”

Розповідь записана 10 лютого 2003 року членами місцевого клубу “Пошук”.

Очевидці голоду свідчать: 1932 – 1933 роки на Прилуччині. – Прилуки, 2003. – С. 103 – 105.

УШАКОВА Ольга Андріївна 1912 р.н., с. Білорічиця

У нас в селі були активісти. Головного з них – Раковича – називали “Дир”. І був такий вірш про нього:


“Висить Ленін на стіні,
Нема хліба на столі.
Він указує рукою:
Йди до Дира за мукою”.

Очевидці голоду свідчать: 1932 – 1933 роки на Прилуччині. – Прилуки, 2003. – С. 8 – 9.

Сосницький район

ПЕТРИШИН Михайло Павлович, 1924 р. н., ПЕТРИШИНА Софія Іванівна, 1935 р. н. с. Пекарів

А все ж першими у нашому селі вмерли мої сестри, спочатку Катя, а через тиждень, 12 липня, на Петра й Павла, і Галя. Попухли й померли. Їли ми кінський щавель, який рвали на лузі, сушили, товкли, пекли з нього млинці, борщ варили з липового листя, лободи і щавлю. Їли й макуху, лушпайки з картоплі смажили на сковороді.

Власноручно написані М. П. Петришиним спогади надала студентка Чернігівського державного технологічного університету Я. Крят.

Пам’ять народу неубієнна: “Це твій Ясю, дід” (Старше покоління розповідає молоді про голод 1932 – 1933 рр.) / Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька, І. Г. Карпова. – Чернігів; Ніжин, 2005. – С. 47 – 49.

Срібнянський район

ФЕДОРЕНКО Євдокія Василівна, 1915 р. н., с. Калюжинці

Голод тривав до появи нової картоплі. Їли листя липи, кользу (пустий колосок), кукурудзяні качани, все, що потрапляло в руки. Людей померло безщотно, вони мерли на ходу. Такий приклад: на дорозі із Калюжинець в Тростянець лежала мертва жінка, а біля неї мале дитя, яке ссало груди.

Записав студент історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка О. Герасименко у 1998 р.

Пам’ять народу неубієнна: спогади очевидців: (Свідчення про голод 1932 – 1933 рр. на Чернігівщині / Упоряд. Т. П. Демченко, Л. О. Легецька. – Чернігів, 2003. – С. 74.

Чернігівський район

ГЛОМОЗДА Надія Іванівна 1912 р. н., с. Хмільниця

Пам’ятаю, до сусідки забігли в хату і кричать: “Давай усе, що в тебе є!” А в неї, крім голодних дітей, уже нічого не лишилося. Вона була в полотняній сорочці, то її примусили зняти і віддати й сорочку.

Записано сільським бібліотекарем с. Хмільниця Г. І. Якименко.

Зберігається в особистому архіві Т. П. Демченко

Лист селянина Тавлуя М. М. * з села Крехаїв Остерського району Г.І.Петровському про смертність селян від голоду та тифу 27 травня 1932 р.**

Голові  ВЦК  України Петровському

ПОВІДОМЛЕННЯ

Я  хочу жити,   но   неможна,  умираю з голоду. Як в нас в селі Крехаєві,   так   і   по   цілому району Остерському настояща  голодовка.   Пуд муки  ржаної -100  руб., пуд картошки -20  руб., і  то  нігде  не  купиш.   І много   [таких]   случаєв: дядько  купив   пуд,  дав 100    руб.,    а от   його міліція    отобрала,    що много  убивають  себе  і мруть,  з голоду.  В Крехаєві  одкрився  тиф  голодний й  приїхала бригада  з   району  врачей, закрили  школу і  ну лік-відіровать тиф.   Навезли з  району продуктів,  підкормили   бальних,   і   не стали умирать з голоду. В  селі  вмерли  з  голодуЗ  душі  здорових,   много     дітей     і     старих. Страшні бедствія  по се-лу,   а   тут   ще   наводненіє,   затопило   15   % засіву озимини,  і  нужно сіять    уже    землю,    но ніхто   не   собирається |сіять,  бо нема чим.  Є в ; Крехаєві  2  колгоспи:   1)[ім.]   Петровського  - 55 хазяйств  й   2)  "П`ятиріч-ка" - ЗО хазяйств.  Сівби не   починали,   бо  ніхтоне  йде  на  роботу,   як іголодні,   коні   в   селян  дохнуть,   нічим   догоду-вать,   потому  що  сіно  і продукти  од селян  отобрали   і   картошку   всю погноїли,   як  в  баржах і на ріках Десні і Дніпру,Осінню   1931   года  людей мучили, щоб звозили картошку на склади, а тепер мучать, щоб вивозили (цей) гній із складів. От в Острі набазарі громадний склад картошки на увесь базар завонявсь, що всі пла-чуть, як гине їх труд напрасно. І нема кому на це обратить вніманіє, почему уже нехватає сил работать і смотреть на все. Що і обращаюсь с покорнейшей просьбой к Вам Григорій Петрович *** , обратить на це вниманіе і спасти од голодовки Остерський район.

Ми читаємо наших земляків письма із-заграниці, котрі пишуть, що вони живуть і все в них дешево. І от хотіли удрать з Крехаєва Кот Дмитро і Євминки один, котрих піймали і отправили на Соловки. Но в нас от я не рад жизні,і зараз жінка противна, а діти страшні вороги, бо коли я сижу день не ївши і в`яжу сітку, а тільки покурю і зап`ю водою, а тут вештають-ся діти й плачуть, кажуть - пойди, де-не-будь купиш хліба або картошки - і це все як ножом в серце, нащо явас на світ пустив, думаю, і становиться жал-ко. Отношу сітку на склад і іду до базару в Остер (20 кілометрів), купляю мішок картошкиі тут міліція забрала. Отут до огню і підлито смоли,  щоб було жарче.

І тепер один в одногокрадемо корови, кури, телята і все поріжемо і поїмо, а тоді разом зди-хать, іначе жизні нема, уже не собираємось нахазяйство і пахать землю. Бо роздали посівні картки, щоб осінню здали продуктів {таку} масу, якої в дядька не було. Як в його був скот - був гной, а зараз земля без гною ніякого урожаю в нас в Крехаєві на пісках не дає. І мало хто собирається пахать землю, бо все зерно отобрано і вивезено із села на станцію, а купитьнема де, і вже нікому ніщо не нужне. А хто невзяв посівної картки, того судили до тюрми до 4-х год, отака у нас свобода, і не знаю, чи це із центра постанова, щоб од селян отбирать все із продуктів до фун-та, ілі на місці видумляють, що такий ужас. Як в нашому селі, так і порайону принуждають до колгоспу, но ідуть через силу і не послідня бідно-та, а лодирі і кого надо розкуркулювать. В кол-госпах ніде порядку іще не устроєно, скот гине, коней і багато, но ро-бить нема чим. Усюди і по радгоспах маса була картошки невикопаної, хліба не убрані, сіно за-гинуло в траві ілі в ко-пицях, через те що робочі не задовольняються продуктами й одягом, а тільки задовольняються газетою  і  директивами, а ето ни к чему. Нужно задовольнять продуктами і мануфактурой, но неготовим одягом и не директивами, [а] подходом до жизні. Например, у Крехаєві в колгопі були директиви в [19)31 году сіять отамячмінь і гречку по 4 десятини. Колгоспники увіряють, що там не буде нічого і надо сіять другі культури, но сказано - подчиняйся директиві. Посіяли і позбирали із 4 га гречки 33 пуда, а ячменя 40 пу-дов із 4-х га. Так і поколгоспах зараз - ро-бить роби, а [їсти] ізвіні. І от робота сто-їть, а колгоспники розбігаються, потому щозараз кормлять інструкціями та директивами. І вот я би і просив ВУЦИКа проїхать по селах і убедиться, что надо в колгоспах [такі] директи-ви, щоб робота йшла як надо, і саме головне,- я прошу от всей душі пожаліть бідного мужика й спасти від голодноїсмерті, і тоді мужик любив би свою страну, і не була би колгоспна робота каторгою.

Ми основуємо плани збільшити засіви площі, но ето лишнє, надобільше убрать и привести все в порядок, а то усюди урожаї не убираються, а гинуть через неосновательную плату на уборку, а все принудительно. А коли силою   колодязь  копать, то  води не пить. Раньше  у  пана  було  більше землі,  чім  тепер  у радгоспі, а все убиралось, бо він годував  робочих і платив, а зараз все примусово і робота стоїть. Отут і надо робить, як требує жизнь, а то контрактуй землю і худобу і роби, а сам седи голодний і плати не спрашуй. І на сей год у нас увесь скот не увеличується стадо, а унічтожається. У бідняка як 2 корови - одну забрать, а у середняка забрали і послідню, зараз котрактуй і бідняк корову, а на базах скот дохне, а овечок і свиней уже нема ні в кого, бо нічим годувать. Свиням надо зерно і картошку, а її нема, бо отбирають. І всяк жде гибелі, а не жизні - оце так у нас у Крехаєві і районі. А  о цім надо комусь позаботиться, вивести народ од загибелі, бо коли чоловік  голодний, він злий и єсли його  робота не ціниться, він [її] бросає. Так і зараз - все принудительно роби, а плати не спрашуй і [їсти] і ето на местах. Нема кому заглянуть із центра, а може так надо, не знаю, но я смотрю і вижу, кругом гибель, а не жизнь, коли земля родить, а урожай хтось должен забрать і звезти на звалку, як картошку.*

ТАВЛУЙ
Микита Максимович,
с. Крехаїв,Остерський р-н
.

ЦДАЖР УРСР, ф. І, оп. 8, сир. 108, ари. 41-44. Оригінал. Рукопис.

* У двох відповідях (від 9 червня та 21 липня 1932 р.) до ВУЦВКу дільничний прокурор тов. При-било намагається спростувати факти, викладені у листі селянина: "Голодовки як в колгоспах, так і по селу немає, але ж недостаток в хлібі, безумовно, мається... Факт примусового втягнення до колгопу не відповідає дійсності. Щодо хвороби тифом, то в Остерському районі було занотовано захворювання по 15 селах, а Крехаєві було 90 випадків, з них 4 вмерло". Прокурор визнав, що надходили усні заяви від селян про неправильне відбирання у них картоплі та хліба, але падіж худоби та псування овочів вважає незначними. Загалом прокурор При-билов дійшов висновку, що "факти, зазначені в заяві, не відповідають дійсності". Заперечливі або прикрашені відповіді з місць, поряд з цілком прав-дивими, були характерними для протиріч того часу. Що ж до долі селянина Тавлуя М. М., то невдовзі він помер від голодного тифу.

За  матеріалами  книги-меморіалу "33-й:  Голод". Київ. Видавництво "Радянський письменник". 1991р. 

Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям

КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам`яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Спогади осіб, які проживають у Тернопільській області
та пережили голодомор 1932-1933 років

Шостак Олександра Андріївна,

під час голодомору проживала у селі Шаповалівка Борзнянського району теперішньої Чернігівської області

У 1932 році мені було вісім, як почалися колективізація та розкуркулювання... Батько мій, Шостак Андрій Степанович, 1890 р. народження, в ті часи звався середняком, бо мав 5 га землі, пару коней, весь необхідний інвентар. Був хліб на столі і до хліба. Працювали в полі тато і мама від темноти до темноти. Ми, діти, їх і не бачили, крім неділі і свят, бо коли вони їхали в поле, то ми ще спали, а коли верталися - ми вже теж спали. А взимку батько кравцював по людях.

У колгосп батько зразу не пішов. Тоді місцева влада наклала на нього податок - 60 пудів хліба. Перший раз він виконав хлібопоставку. На третій раз уже не було що везти у червону валку. Тоді батька забрали, посадили в м. Борзні в тюрму, засудили по ст. 119 Кодексу від 1928 р. ("злостное невыполнение продналога:") на чотири роки і заслали на Соловки. А нас розкуркулили: Заїхали у двір підводами, забрали все, що тільки можна було забрати, в хаті залишилися голі стіни, нас вигнали на мороз і сніг, а хату замкнули. Це було в лютому. Пішли ми до родичів. А на другий день уповноважений віддав ключ, пустив у голу, холодну хату. Надвірні будівлі (хлів, комору, стодолу) потім розібрали і вивезли на колгоспне подвір`я.

Після колективізації почався голод і не тільки для нас, а й для всього села. Я з мамою і з сусідками їздили за сім кілометрів з візком на спиртозавод, щоб привезти картопляного жому. З нього пекли млинці і бабку. Воно мерзле, смердюче. Навесні ходили та перекопували картопляну колгоспну площу і гнилі бараболі пекли на пательні із зеленим листям з дерев. До літа дерева стояли голими, бо люди об`їдали листя.

Навесні хвора мама поїхала до Києва, до батькової сестри. За сховані золоті сережки і обручку привезла пуд борошна і картоплю. Тільки один раз наїлися ми тіста, бо вночі через солом`яну покрівлю вдерлися злодії (сусіди), побили маму і забрали борошно та картоплю. До того ж мама в дорозі захворіла висипним тифом. Її поклали в лікарню. Бабуся від родичів приносила нам по шматочку хліба, а ми ходили за село, збирали квітки конюшини, сушили, товкли і пекли млинці або їли квіти сирими. У ставках і канавах, в болоті (тоді екологічно чистих) було багато в`юнів. Руками ловили їх, смажили на пательні. То вже був делікатес. А мамі в лікарню носили по горнятку ягід шовковиці. У нас надворі росла здоровенна стара шовковиця. З неї ми і сусідські діти майже не злазили. Вона нас і врятувала.

У жнива ми ходили в поле збирати колоски. Тяжка то була робота. За нами ганялися на конях охоронці і відбирали торби. Знову мало що у нас на зиму залишилося, бо мама до осені лежала в лікарні. У селі коїлося щось страшне. Сама бачила: з голоду на вулиці умирали люди. Одна недалека сусідка, як потім говорили, з`їла свою дитину - варила холодне. А потім ходила по хатах, несповна розуму, просила милостиню. Скільки вимерло людей? Не менше півсела хоронили без трун. Не знаю, як ми вижили? Сестричка і бабуся були опухлі, а я ні, я весь час собі якусь їжу шукала сама:

Про батька нашого довго не було чути. Потім прийшла листівка з адресою із Соловків. За нею - ще два листи: В кожному тато просив вислати пакунок сухих цукрових буряків і тютюну. Мама вже працювала в колгоспі і висилала. Не знала, одержував він їх чи ні. В останньому листі писав, що дуже хворий, сили нема, ноги опухли, копають канал по пояс в холодній воді, простудився, норму не виконує, хліба не дають. "Живіть, як хочете, я, видно, не вернусь, нічим не допоможу. Маріє, бережи дітей". Більше листів не було. На розшук нам не відповідали. Я почала клопотати про його реабілітацію і компенсацію за розкуркулення. Написала на адресу, яка збереглася на листівці. І мені з Карелії відповіли з КГБ, що помер мій татусь 17 квітня 1933 року, "будучи в лазарете на излечении:Диагноз: истощение, миокардит".

Отож, заморили голодом, довели до дистрофії, закопали на Біломорканалі, залишили маму вдовою, нас - сиротами. Бабуся, батькова мама, померла у 1934 році. Сестра також рано померла від ускладнень ревматизму. А мами не стало 26 листопада 1991 року, на 98 році життя.

Другий голод - війна 1941-1945 років. Спочатку грабували окупанти, забирали все, що бачили, і ледь мами не застрілили за те, що не хотіла віддавати єдине порося. Ну то ще не чорний був голод, а тільки недоїдання кількісне, і якісне. Страху лише було дуже багато: розстріли, вішання, спалювання живими. Все було.

Третє голодування - навчання в Київському медичному інституті з 1944 по 1949 р. Карткова система. Було, отримаєш буханець хліба на три дні, а з`їдаєш за вечір над конспектами, щоб не заснути. Після закінчення інституту загнали аж на Урал (цільове призначення). Словом, "веселе" було наше життя:

Нині я вже на пенсії. Хоч і зараз важко, але сподіваюся на краще.

Блищавенко Ганна Макарівна,

під час голодомору проживала у селі Ряшки Прилуцького району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у місті Бережани

У моїй сім`ї померли 2 брати від голоду - Сашко і Петро. Петрові було 18 років, а Сашку - 14. Батька вислали в Архангельськ, а мама з 5 дітьми зосталася вдома. Щоб врятувати дітей, вона зібрала всі речі, які мала вдома і пішла міняти на картоплю, кукурудзу і ін. Коли повернулася і взнала, що немає хлопців, вона втратила розум. Три місяці була в тяжкому стані, потім відійшла. Шукала скрізь могили дітей, але не знайшла, бо всіх мертвих скидали в загальну яму і ніхто не знав де.

Шпирка (Падалка) Галина Федорівна,

під час голодомору проживала у селищі Велика Кошелівка Ніжинського району теперішньої Чернігівської області, нині мешкає у місті Бережани

Пережила голод. Зі слів моєї мами минув мені рік і я перестала ходити, бо не було що їсти, особливо хліба. Хліб пекли з макухи і з гнилої бараболі, крохмалю, то я все просила у мами хліба-мущника, так називала хліб. А вижили за рахунок корови і мали трохи прихованої квасолі, бобу і проса. Так тим жили. Навесні збирали квасок і лободу, з чого варили супи, а основне, то нам помогла вижити корова. Але стільки ходило голодних, що і нам мало лишалося молока. Померли в нас дід, баба і сестра.

Далеке і близьке

24.11.2007 ї217(3624)  

 Вшановуємо пам`ять жертв Голодомору

"Діти у садочку виймали із супу квасолинки, щоб принести додому батькам:"

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ

Лікар Анна Семенюк, яка очолює громадське об`єднання "Організація патріотів України", залучивши релігійні громади усіх конфесій, створює літопис Голодомору 1932-1933 років.

Вона організувала експедицію у села і містечка центральних і південних областей України, щоб зібрати свідчення тих, хто зміг вижити після страшної помсти голодом. Пані Анна веде облік тих, хто є свідком Голодомору й живе на Львівщині. Одна з них - Ольга Петрівна Дубасюк з Перемишлян. Перед тим, як взяти у неї інтерв`ю, я поспілкувався з її донькою, сестрою Павлою зі згромадження сестер святого Йосифа (обручника Пречистої діви Марії). "Можливо, - говорила сестра Паула, - мама вам цього не скаже. Голодомор наклав відбиток на психологію людей. Пам`ять про те жахіття так міцно засіла у підсвідомості, що ці люди ще й зараз бояться повернення голоду. І мама моя несе цей відбиток, цю травму:". Навесні 1933 року Ользі Петрівні було лише шість років.

- Але пам`ять дитяча дуже чіпка, - говорить моя співрозмовниця.

- Звідки ви, розкажіть про своє село:

- Це село Новий Биків на Чернігівщині. Село було заможне, славилося працелюбними господарями. У нас майже не було пияків, нероб: Село було духовне, люди побожні. Щонеділі дівчата й молодиці йшли до церкви у вишиванках. Як і скрізь, у той час в Україні проходила колективізація, а перед тим розкуркулення. Розкуркулили і родину брата мого батька. Як правило, здійснювати розкуркулення каральним органам допомагала сільська голота:

- Кажуть, 1932 рік був неврожайним:

- Неправда! Звичайний був рік. Вродили хліб, городина: Але все треба було здавати, щоб виконати непосильний план хлібозаготівель: У нашій хаті нерідко збиралися дядьки, і я полюбляла слухати розмови дорослих. Казали, що хліб вимітають через помсту за те, що багато селян відмовлялися записуватися у колгоспи. Наша родина пережила напівголод. Батько мами був майстром на всі руки і дуже працьовитим. Йому вдалося надійно сховати запас продуктів. Але ми теж пухли з голоду. Та все ж, Богу дякувати, ніхто з нашої родини не помер: У нашому селі місцевій владі вдалося утримувати дитячий садочок. Я його відвідувала. Пам`ятаю, як діти із тарілки супу, рідонького, але в якому щось плавало, виловлювали твердіші квасолинки, картоплини, щоб сховати і принести додому батькам. Хліб різали на очах дітей. Вони билися, шоб схопити останню шкірку від буханця і принести додому: Батькам вдалося трохи притримати картоплі, щоб посадити навесні 1933 року. Садили, по суті, саме лушпиння. Але нам хотілося і його викопати і з`їсти:

- Чи були у вас випадки людожерства?

- Пам`ятаю два випадки. Точніше сказати, не людожерство, а трупоїдство. Неподалік нас жили сусіди. Як тільки у них помер батько, його відразу розрізали на частинки, поклали у казан і поставили у піч: Цей випадок наробив багато шуму на селі. Приходила міліція, опитували свідків: Той казан винесли на подвір`я. Незважаючи не присутність міліціонерів і понятих, діти вихоплювали з казана ще гарячі шматки м`яса і жадібно поїдали: За подібні речі людей саджали у в`язницю. Знаю з розповідей батьків і сусідів, що дехто з дорослих, відчуваючи близьку смерть, казали дітям, щоб їх з`їли після смерті, щоб так рятували своє життя. Чула розмови, що дітей крадуть і вбивають, щоб отримувати м`ясо:

- Є чимало свідчень, що голод робив людей жорстокішими, спотворював стосунки між ними, люди були готові вбити одне одного за шматочок хліба:

- Це залежало від характеру людини, від виховання і віри. Моя мама була доброю і милосердною у різні часи - ситі і голодні. Оскільки у нас був деякий запас харчів, мама ще й допомагала сусідам, підгодовувала вчителів, які жили неподалік.

- Політики, науковці досі сперечаються, як оцінювати Голодомор. Це просто злочин чи геноцид українського народу?

- Я не знаю, як розтлумачують слово "геноцид". Але знаю, що голод влаштували спеціально, щоб винищити якомога більше українців, насамперед селян, зробити із заможного і незалежного господаря колгоспного кріпака:

На фото: Це фото зроблено вже після голодомору. Тоді Ольга Петрівна (крайня зліва)

вчилася у Ніжинському будівельному технікумі.

c Високий Замок - інтернет версія
при передруку матеріалів посилання обов`язкове      www.wz.lviv.ua

ГО Активне Суспільство України