20 (7) квітня 1917 року в Києві продовжив роботу Всеукраїнський національний конгрес. Робота конгресу відновилася о 12-й годині, її розпочали з прочитання рефератів. Питанням української автономії присвятили свої виступи Михайло Ткаченко, Федір Крижанівський, Валентин Садовський. Потім секретаріат з’їзду оголосив деякі з привітань, яких зібралося понад 350.

Серед виступів особливий успіх мала промова представника Тимчасового уряду, київського губернського комісара Миколи Суковкіна: «Український народ, що протягом довгих років не мав можливості підвищити свій голос для вираження власних потреб і висунення своїх вимог, тепер не тільки може, але повинен висловити твердо і виразно, як він мислить місцеве самоврядування, якого він бажає політичного устрою для всієї України. До цього голосу Тимчасовий уряд чуйно прислухається. В цьому питанні українському народові і лише йому одному належить перше слово… Нехай живе вільна Україна вкупі з вільною Росією!».

Вечірнє засідання розпочалося з виступу представника Київської ради робітничих депутатів К. Незлобіна, «котрого збори чекали особливо чути після необережних погроз українству “штыками” напередодні з’їзду». Володимир Вінниченко писав у споминах із цього приводу: «Руські мали підстави турбуватись з приводу цього конгресу… Але трохи незрозуміло те, що запальним виразником тої тривоги виступила руська демократія, що голова ради робітничих депутатів “соціаліст” К. Нєзлобін загрозив розгоном Конгресу салдатськими штиками». Цілком у дусі класичного «російська демократія закінчується там, де починається українське питання».

Однак промовець виступав якщо не лояльно, то цілком толерантно: «Ви з’їхалися, щоб обробити і частково створити той матеріал, з якого відтепер почне будуватися життя. Київська рада робітничих депутатів палко вітає вас і бажає успіху у вашій творчій праці».

Далі були ще дві доповіді та кількагодинні дебати. Одним із першим слово взяв поручник Микола Міхновський, який намагався переконати присутніх, що серед нагальних завдань моменту – гуртування солдатів і утворення власного війська. Запам’яталися присутнім і слова Уманського єпископа Дмитра: «Ніхто мене на цеє не збирав, ніхто сюди не присилав, а послало теє серце, що дала мені матір-Україна». А Олександр Шульгин проголосив про відновлення Української радикально-демократичної партії.

У прийнятій наприкінці резолюції першим пунктом значилося: «Український Національний з’їзд, признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, вважає, одначе, що до скликання Російських Установчих зборів прихильники нового ладу України не можуть зостатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно творити підстави її автономного життя».

А другий пункт закріплював провідну роль Центральної Ради у національно-визвольному русі: «Український з’їзд, йдучи назустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об’єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Крайової ради (Обласного совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взяти Українська Центральна рада».

Національна філармонія України, в приміщенні якої у 1917-му проходив

Всеукраїнський національний конгрес

Сергій Горобець,

співробітник Українського інституту національної пам’яті