До благополучної Європи за корисним досвідом

З 17 травня триває другий, вирішальний етап конкурсу журналістських робіт «МедіаЧЕ». Лауреатів конкурсу у кожній з номінацій з-поміж переможців першого етапу обере сама читацька, глядацька та слухацька аудиторія під час голосування на сторінці у Фейсбуку. Наразі оргкомітет конкурсу оприлюднює матеріали-фіналісти для відкритого оцінювання.

Один із переможців у номінації «Чернігівщина та ЄС» — Віра Лобановська, газета «Чернігівські відомості», зі статтею «До благополучної Європи — за корисним досвідом». Проголосувати за її матеріал можна за посиланням.

Королівство Бельгія зі столицею Брюсселем — країна Західної Європи, густота населення в якій — серед найвищих у Європі і де майже відсутня еміграція через високий рівень життя. Нещодавно з цієї країни зі стажування повернулася до рідного Чернігівського національного технологічного університету декан факультету соціальної роботи, кандидат психологічних наук Тетяна Сила. Який корисний досвід із благополучної Європи вона привезла на Батьківщину — про це в інтерв’ю «Відомостям». А головний висновок із її розповіді: щоб досягти бельгійського рівня розвитку суспільства, потрібен час, велике терпіння і праця.

— Пані Тетяно, як ви потрапили до Бельгії?

— За Європейською програмою, що фінансує академічні обміни студентів і викладачів. Теми стажування співпадали зі сферою моїх наукових і професійних інтересів: розвиток громад і підготовка фахівців для соціальної сфери. Я була серед тих, хто підготував документи, і виграла грант. Я мала їхати ще в 2014 році, але змінилися сімейні обставини — якраз народила сина. Тому грант мені перенесли, і поїхала вже цього року. Стажування тривало місяць.

— Ви стажувалися в бельгійському університеті як викладач?

— Так, в університеті міста Гент, це в північній частині Бельгії, регіон Фландрія. Мета мого стажування — розробити навчальний курс «Освіта в громаді і сталий розвиток громад», а також встановити професійні зв’язки та запозичити якісь певні ідеї для освітніх програм у громаді. Адже ми маємо не просто навчати студентів теорії, а й бути корисними самій громаді. У нашому університеті діє програма «Університет у житті міста», ініційована нашим ректором ще в 2011 році. І в рамках цієї програми працює волонтерський центр «Довіра», юридична клініка, «Університет третього віку», впроваджується інформаційно-освітня кампанія з протидії торгівлі людьми за підтримки національної тренерської мережі «Ла Страда-Україна», студентська ініціатива «Сила в єдності», інші активності. Ми реалізовуємо освітні програми для людей літнього віку, а також намагаємося інтегрувати в суспільство тих людей, які вже не можуть вийти з домівок: наші студенти відвідують їх удома, спілкуються, переймають їхній досвід. Минулого року ми виграли грант у німецькому фонді «Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє» і зараз реалізовуємо проект «Соціальна інтеграція жертв націонал-соціалізму, тоталітарних режимів та інших людей літнього віку до громади міста Чернігова». Важливо, що цей проект спрямований також на діалог поколінь, і наші навчальні програми передбачають залучення як людей похилого віку, так і молоді.

Цього року активні викладачі, працівники, студенти університету об'єдналися в громадську організацію «Чернігів Європейський». Ми хочемо, щоб наше місто було європейським і за формою, і за змістом — врядування, цінностей, культури, було орієнтованим на людей та їхні потреби.

— То, можливо, у вас було чому повчитися бельгійським колегам?

— Насправді, ми тільки робимо перші кроки. А от бельгійські колеги дійсно щасливі від того, яку підтримку вони отримують від держави й того громадянського суспільства, яке вони мають. Більшість громадських організацій Бельгії фінансується державою на 70—80%. І ще близько 20—30% виділяє на проекти Європейський Союз.

—Якщо громадські організації фінансуються державою, то як вони можуть її контролювати? Адже від кого ти отримуєш гроші, від того й залежний? Як у них цей механізм працює?

— Держава там зацікавлена в підтримці громадянського суспільства. Влада зазвичай оголошує конкурс на вирішення певних соціальних проблем. А громадські організації на конкурсній основі подають проекти на отримання грантів на різноманітну діяльність. Наведу приклад: місто Гент має залізничну станцію і вокзал. Парадна частина вокзалу охайна і красива, а тильна частина — неприваблива. І уряд Гента вирішив, що потрібно її також упорядкувати, адже з того боку вже також живуть люди — місто поступово розрослося і оточило вокзал. Але мешканці «завокзального» району не йшли назустріч, бо остерігалися, що в результаті таких покращень зростуть ціни на житло в їхньому районі і їм доведеться переселятися. Вони виступили проти, і тоді уряд міста був змушений звернутися до громадських організацій з проханням з’ясувати, чого хочуть люди і як зробити так, щоб вони були задоволені.

— Фантастика!

— У мене була така ж реакція! Виникло питання до бельгійських колег: як ви залучаєте людей до активності? Адже у нас, в Україні, найскладніше — це залучити людей. Українці вже не вірять у те, що щось можна змінити на краще — стільки разів їх ошукала держава, стільки разів вони стикалися з байдужістю. А от у бельгійських колег немає таких проблем. Люди там хочуть бути почутими, хочуть впливати на політику. Громаду потрібно розвивати для того, щоб зробити видимими її проблеми для політиків. А політики мають бачити ті проблеми й реагувати на них. Ось такий підхід — це і є громадянське суспільство!

— Які ж проблеми має благополучне бельгійське суспільство?

— Бельгія насправді поділена на три частини: Фландрія, північна частина, де мешкають голландськомовні бельгійці, Валлонія — франкомовна частина і на сході невелика територія німецької громади. У Бельгії три державні мови: голландська, французька та німецька. До того ж переважна частина населення розмовляє англійською. У мене не виникало жодних труднощів у спілкуванні — як в університеті, так і просто на вулицях міста та в магазинах. І вони зараз також переживають політичну кризу, постійні сутички між різними політичними партіями, є певне неприйняття культури один одного — і все це дуже подібне до нашої країни. Але тримаються вони разом, по-перше, завдяки сильному громадянському суспільству, яке контролює державу і владу, по-друге, тому що держава загального добробуту дуже сильна, і по-третє, напевне, тому, що вони мають повагу й толерантність до різноманітності культур. Вони не використовують мовні чи інші питання, щоб роз’єднати людей, а навчилися поважати інші культури.

Країна досить багата, вона посідає 21 місце серед країн світу за індексом людського розвитку (за даними 2013 року, Україна в цьому рейтингу на 83 місці серед 187 країн). Але там дуже багато емігрантів, людей, яких вони кваліфікують «за межею бідності» — таких 15%. Межа бідності — 900 євро, це прожитковий мінімум. А найдешевше житло, те наприклад, яке я знімала, коштувало 485 євро, проїзд в автобусі — 3 євро, хліб коштує 2 євро, тобто ціни дуже високі. Але ці 15% людей — зазвичай емігранти, які не мають роботи, з дуже низьким рівнем освіти. Якщо порівнювати Україну й Бельгію, то образ бідної людини зовсім різний. Ті офіційні 26% в Україні, які перебувають за межею бідності, — це часто люди, які працюють, мають освіту, в тому числі вищу. І якщо в нас бідність властива для великої частини населення, то в Бельгії інший розподіл. У них оці 15% не мають освіти, не хочуть працювати або не можуть знайти роботу, не знають мов — приїхали як емігранти й не можуть інтегруватися в суспільство. Для них впроваджуються спеціальні програми.

— Звідки емігранти в основному?

— Дуже багато з Туреччини Африканського континенту, зі Східної Європи: Польщі, Болгарії, є також із Росії та України.

— А які програми діють для бідної категорії населення?

— Їх намагаються інтегрувати в суспільство за допомогою в тому числі програм розвитку громад. Показовий приклад — найбільш успішний проект у місті Гент. Там є район Работт. 8 років тому він був виключений із комунікацій, у ньому переважно жили емігранти, не було ніяких магазинів, інфраструктури, процвітала злочинність, і поступово образ цього району склався як «ракова пухлина Гента», на що звернула увагу місцева влада й запросила з Брюсселя громадську організацію, що так і називалася — «Розвиток громад», допомогти з цією проблемою. Користуючись методами, які вивчали в інститутах, члени громадської організації майже нічого не досягли впродовж двох років. І основним результатом роботи соціальних працівників за цей період став висновок: «Застосовані методи в цій громаді не працюють».

Потім у проекті з’явилася Евеліна Декьор (у неї, до речі, українське коріння). Вона мала досвід артистичної роботи, тому вирішила застосувати нестандартні підходи: розпочала з організації хору — і людям сподобалося. Потім вона згуртувала турецьких жінок, мешканок цього району, які приїхали свого часу до Бельгії працювати в текстильній промисловості, а після її згортання залишилися без роботи, не мали освіти та змушені були жити на соціальну допомогу. Розпочали з рукоділля, продавали свої вироби. Далі соціальні працівники запропонували оживити місцевий пустир — висадити квіти, зробити парк. Але турецькі жінки захотіли вирощувати щось їстівне. Завезли землю, бажаючі отримали по клаптику землі (два на три метри), посадили городину. І люди почали цікавитися, приходити, разом працювати. А що таке розвиток громад? Це коли люди спілкуються, не замикаються в собі, разом щось роблять і зрештою починають спільно вирішувати свої проблеми.

Але пройшли 4 роки, закінчувався термін першого проекту і його фінансування, а місто Гент було незадоволене результатами. Що зробила Евеліна? Вона поїхала в Брюссель і переконала чиновників продовжити проект та надати фінансування ще на 4 роки. І поступово на колишньому пустирі, окрім маленьких городів, з’явилася спільна земля. Вирощене на ній почали продавати в так званих спеціальних соціальних магазинах, які також з’явилися в цій громаді. У них з’явилася навіть своя місцева валюта, туереки, як оплата за роботу на спільній землі. За них можна було пообідати в соціальному ресторані, де також працюють люди з цієї громади, колишні безробітні. Зараз соціальні магазини та ресторан цієї громади доволі популярні в Генті, бо там менші ціни та екологічно чисті продукти. На сьогодні, через майже вісім років, цей проект вважається найуспішнішим у Бельгії з міського сільського господарства. Евеліну запрошують на різні обговорення щодо обміну досвідом, зараз вона вже працює в університеті, пише кандидатську, описуючи досвід роботи в цій громаді. Образ району Работт змінився вражаюче. Ніхто вже не говорить про «ракову пухлину». Зараз там організовується багато заходів, на яких люди збираються, щоб спільно провести час.

— Отже, для бельгійців працювати на клаптику землі — майже екзотика. Вони для цього організовують спеціальні проекти, а ми в нашій країні все це маємо фактично! Нам це не треба спеціально організовувати.

— Так! Загалом Гент — дуже гарне місто, ніби середньовічне. Там охайні впорядковані парки, але яке ж зелене наше місто! Це якраз те міське сільське господарство, яке є майже в кожного з нас. У них озеленення — як інновація. Я сміялася і розповідала, що в мене також є клаптик землі, розмовляла про сорти городини зі знанням справи, для них це теж було в новину. Те, до чого повертається Західна Європа, ми ще не втратили, і це наша велика перевага. Наше багатство — в нашій природі, ресурсах, землі, зелені, у тому, що ми не втратили зв’язок із землею. Нам треба не розмежовуватися за мовною чи культурною ознакою, а об’єднуватися і розуміти, що багатство наше в різноманітті.

— Як ви думаєте, де ми зараз? Скільки нам потрібно ще років, щоб побачити результати й почати вірити?

— Я вже бачу результати. З огляду на ту кількість активних громадян, зміни є. Дуже багато залежить і від держави. У нас держава якось, на жаль, відокремлена від людей.

— А держава в особі кого нас гальмує? Парламенту, уряду, чиновників загалом?

— В особі системи, яка все ще залишається тоталітарною. Адже демократію потрібно не тільки дати, її ще потрібно взяти. А демократія — це взяття відповідальності. Має бути ініціатива знизу, а це відповідальність. Ми звикли ще з радянських часів жити так, ніби є хтось, розумніший за нас. І цей «розумніший» приймає за нас рішення. Так простіше, адже мені наказали, отже, я ніколи ні в чому ніби не винен. І ми дуже часто даємо мовчазну згоду на ті речі, які не мають відбуватися.

— Розкажіть, як ви їздили на роботу велосипедом. Мені про це розповіли ваші колеги.

— Проїзд у міському транспорті в Генті коштує 3 євро в одну сторону. На наші гривні — це кругленька сума, тож було складно навіть психологічно. Була можливість купити проїзний на місяць за 38 євро, що я і зробила. Але в перший же день колеги сказали мені: «Ти мусиш взяти велосипед. Це покращить якість твого життя». Я відмовлялася, бо не дуже добре вмію їздити, говорила їм, що у нас це не в культурі й таке інше. Але мене переконали. Виявилося, що всі студенти університету, викладачі мають право безкоштовно взяти велосипед в університеті і на безкоштовний сервіс, де відремонтують його, накачають шини. Це заохочується! І настільки мені сподобалося їздити тим велосипедом, що я в кінці прощалася з ним, як ще з одним своїм колегою. Це дуже зручно і для здоров’я корисно, а ще відчуття свободи — не стоїш і не чекаєш на зупинці автобус! До речі, бельгійці жаліються на транспорт, який часто запізнюється, ходить не за розкладом, це не Німеччина. Звичайно, я намагалася їздити там, де є велосипедні доріжки. Але велосипедисти там мають перевагу і перед автомобілями, і перед пішоходами, їх усі пропускають.

— А як же ви тут без велосипеда, сумуєте?

— Сумую, хочу, планую. Є в мене велосипед, але немає доріжок, страшно тут їздити.

— Отже, у вас попереду ще й ця ділянка роботи — «Чернігів велосипедний», де ви також уже маєте європейський досвід. І колись, можливо, до нас приїжджатимуть за позитивним досвідом європейські колеги!

— За велосипедною аналогією, як не важко, але треба багато крутити педалі, щоб піднятися на гірку, зате потім будеш собою пишатися. Можливо, легше повернутися назад, у знайому реальність, але треба йти вперед. Польща ж змогла, чому ми не зможемо? Ми повинні розуміти, що ніхто не прийде й не врятує. Усе в наших руках. Треба повірити, треба щось намагатися змінювати, усвідомлювати, що на все потрібен час. І треба, щоб була критична маса людей, які захочуть щось змінювати на краще. І ми працюємо в цьому напрямку.

Віра Лобановська
Оригінал статті оприлюднено у № 17
газети «Чернігівські відомості»
за 29 квітня 2015 року