Прикордонні села Чернігівщини живуть своїми буденними клопотами.

— Які сепаратисти? Щоб через них і у нас війна розпочалась? Нема у нас такого! — обурюється жіночка, одна з небагатьох, кого ми зустріли на вулиці Грем’яча.

Гаряча літня пора у розпалі, тож селянам не до великої політики. Вони жнивують, роблять запаси на зиму, доглядають худобу… А ще — вболівають за жителів Донбасу, за долю України. Шукають істину у повідомленнях українських та російських ЗМІ, у розповідях земляків, які щойно побували в родичів у російському Погарі чи Білій Берьозці.

Зв’язки між мешканцями прикордонних російських та українських міст та сіл вибудовувалися не один десяток років. Люди їздили на роботу, одружувалися, хрестили один в одного дітей… І частенько навідувалися один до одного в гості.

— Зараз прикордонний контроль пожорсткішав, — розповідають грем’ячани. Прикордонники прискіпливіше перевіряють документи, допитуються, до кого й навіщо їдеш. Та їздити все одно можна. Якщо не тримати каміння (читай – зброї) за пазухою.

Селяни щиро не розуміють, за що Росія вищирилася в бік України гарматними дулами, чому влаштовує провокації на кордоні, нащо копає траншеї вздовж кордону. І все це неприховано, демонстративно, маючи на меті, напевно, залякати українців.

— Настрій у наших людей мирний, вони налаштовані на працю. Треба сіно косити, скоро картоплю копати, — розповідає Анатолій Васюк, сільський голова ще одного прикордонного села — Кам’янської Слободи. Він переконаний: українці не мають жодної агресії по відношенню до людей інших національностей. Проте і своєю землею, своєю державою, її цілісністю й незалежністю поступатися наміру не мають. І готові всіляко її захищати.